Крила із попелу
Розділ 5. Подорож
Скелі мовчали.
Вони ніколи не зберігали слів, лише кроки.
Сірріус ішов повільно, обережно. Крила тягнулися позаду, мов тіні минулого. Кожен рух — випробування. Але він ішов. Бо вона йшла поруч.
Ларея торкалася землі палицею з рунічним символом — її новим даром. Після тієї блискавки камінь-Іскра ожив: часом світився, коли хмари надто згущувались; часом тремтів у її руці, коли вони наближались до чогось древнього.
— Куди ми йдемо? — спитав Сірріус першого ранку, коли заговорив уперше вголос.
— Туди, де тебе не зможуть знайти. Але ти зможеш знайти себе, — відповіла вона просто.
Вони рушили на схід — до Скель Небачених. Колись це були святі місця драконів, а нині — забуті, зарослі, вкриті прокляттями. Люди боялись туди йти.
Але Ларея — не людина. Вона була щось інше. І щось у ній, схоже, знало дорогу.
На п’ятий день хмари опустилися низько.
На шостий — вони знайшли перші руни, вирізані в камені.
-«Це голос мертвих драконів», — сказав Сірріус.
«Вони шепочуть: „Ти запізнився“».
— Ні, — прошепотіла Ларея, торкаючись каменя. — Вони кажуть: „Ти ще встигаєш“.
#2966 в Фентезі
Відредаговано: 06.08.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
