Крила із попелу
Розділ 2. Зустріч
Дракон лежав серед зруйнованої долини, наче гора, розірвана блискавкою. Його тіло здіймалося уламками крил, мов зламані обеліски, а між ребрами булькотів вогонь, що давно втратив жар. Земля під ним парувала — не від полум’я, а від болю.
Він був великий, як озеро, старий, як мовчання між двома війнами. Його дихання було важке, як вітер перед бурею, і кожен видих звучав, ніби світ забував ще одну пісню.
Коли Ларея наблизилася, вона не злякалася.
Серце билося в грудях, як птах у пастці — але не від страху. Від чогось глибшого. Вона знала: це місце — не випадковість, і цей подих — не останній.
Перед нею лежав не звір. Перед нею лежала пам’ять.
Вона не бачила луски, розідраних крил, зотлілих рубців.
Вона чула — як він дихає.
Вона чула — як болить тиша в кожному його вдиху.
— Ти — той, хто впав, — мовила вона м’яко, сідаючи на коліна поруч.
Її голос — не сильний, але цілісний. Немов він тримав разом уламки неба.
Дракон не ворухнувся.
Але його одне око — те, що ще не згасло — блиснуло жовтим вогнем. Неначе згадка про зорю, що ще не зійшла.
— Якщо хочеш померти, я піду, — сказала вона. — Але якщо хочеш жити… я залишусь.
Тиша впала, мов сніг на спечену землю.
І тоді, вперше за довгі століття,
дракон закрив очі —
не від болю.
А від згоди.
#2962 в Фентезі
Відредаговано: 06.08.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
