Крила із попелу
Розділ 1. Лорея
Світ для неї був тінню.
Але вона бачила більше, ніж ті, хто мав очі.
Ларея жила серед руїн. Колишній храм Світлоносців — місце, де колись ішли шепотом паломники, — тепер був мертвим каменем і порослою мохом мовчанкою. Високі арки провалились, золоті статуї вкрадено або розбито, а старовинні фрески стерлись до пилу.
Проте вона знала, куди ступати. Її ноги пам’ятали кожну тріщину. Її руки впізнавали світ по дотику — тепло від каменю, що зберіг у собі молитву, різьблення, що ще не стерлись. Її слух — гострий, мов вістря кинджала.
У ніч, коли впав дракон, Ларея прокинулася від дощу. Але це був не просто дощ. Він ніс у собі тремтіння, як шепіт землі.
Вона сіла, нахилила голову. У вухах — ледь чутне гудіння. Як стародавня струна, що дзвеніла під водою.
— Він упав, — прошепотіла вона.
Її руки доторкнулись до амулета на шиї — уламок бурштину зі срібним прожилком. Колись мати казала: «Це компас. Він вказує на біль». Цього разу він пульсував так сильно, що шкіра під ним обпікалась.
Ларея не вагалась. Вона зібрала трави, кинджал і плащ. І пішла — в ніч, у дощ, у туман, мов та, хто шукає світло не очима, а серцем.
#2981 в Фентезі
Відредаговано: 06.08.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
