Пролог

Небо тріщало, мов старе скло.Громи лунали з кожного боку, зливалися у рев, гучніший за саму війну. Хмари, чорні й тяжкі, сповнені блискавок, кружляли навколо, ніби  вже почалося. 

У самому центрі бурі — він.

Сірріус, Срібнокрилий Вартовий Еледрії, ринув униз із неба. Його могутнє тіло піднімалося на вітрі, крила розчахнуті, блискучі — мов дзеркала з місячного срібла. У його очах пломенів вогонь, у пащі зростав гнів, який спопеляв цілі легіони.

Попереду — армія некроманта. Темні знамена. Вогненні руни. Мертві воїни, пов’язані чарами крові.

«Я зупиню це. Сам. Я — останній.»

Але небо більше не тримало його.

Стріла — витончена, з чорною руною — прорізала хмару й пробила ліве крило. Потім друга — в основу плеча. Мембрана розірвалась із диким скреготом, і світ почав крутитися, наче вбивчий водограй.

Сірріус рикнув — не від болю, а від зради. Власне тіло більше не слухалось.

Він падав.

Через шари хмар, повз вершини гір, повз уламки слави. Його вогонь згасав ще до того, як торкнувся землі. Скелі зустріли його холодом, який не могли зламати навіть легенди.

Тиша.
Вперше за століття — тиша.

Дракон лежав на боці, з крилами, як розірвані вітрила. Його дихання було важким. Очі — заплющені. А навколо — лише камінь, дощ і ніч.
Та там, десь між тінями,позаду тріщин у хмарах
наближалась постать.

Крихка.
Людська.
Сліпа. 

Бо навіть тоді, коли падає небо,
світло іноді приходить із землі.