Глава 9

Айлін важко виповзала з темряви, в котру поринула зненацька. Перед очима й досі поставав зляканий погляд Фелікса, його рука, простягнута до неї й… все. Хоча… було ще щось, схоже на сон. Дивний. Вона бачила Фелікса, котрий бився з власною силою. Це було захопливе видовище, й вона звідкись знала, що він робить помилку. Та варто було наблизитись, як він ледь в неї не жбурнув блискавкою, проганяючи. Але сказати вона йому встигла...

– Ну, годі вже! – різонув чийсь голос, аж стиснутись від нього захотілось. – Ти вже прокинулась!

Голос був абсолютно незнайомим. З нею щось сталось? Цілитель? Вона розплющила очі й одразу примружилась від яскравого світла, що різонуло так само неприємно, як і голос. Тіло було ватяним. Навіть пальцями ворушити було несила. Відчуття майже, як після того отруєння гротельниками, що напали на неї, коли вона втекла від діда, щоб повернутись до Фаелану – до Фелікса.

– Що зі мною? – ледве поворушила губами, й почула лиш глухе сипіння.

Над нею схилилось дивне обличчя, й вона не одразу зрозуміла, що воно прикрите маскою. Дивною маскою. Її золотисте тло було розмальоване пурпуровим візерунком, що переходив у відгалуження, схожі на крила по боках самої маски. Але й обличчя, що визирало з-під неї, здавалось неживим. Шкіра наче також була пофарбована у сріблястий колір, що аж виблискував. Губи мали бронзовий колір й від нижньої вниз по підборіддю тягнулась така ж лінія.

Вигляд незнайомця зніс усі залишки сну й дівчина навіть відшукала сили бодай сісти:

– Ви хто?! – в неї й голос прорізався.

– Як ти швиденько ожила! – реготнув незнайомець. – На даний момент я – твій цілитель. Тебе добряче приклало закляттям мертвого сну. Боявся, що вже й не прокинешся.

– Закляттям?! – вона роззирнулась. – Де Фелікс? Де я?

Все було абсолютно незнайомим. Якщо вони у замку-лабораторії, то він кардинально відрізнявся від дідового своєю помпезністю, котра аж тиснула на неї своєю надмірністю. І це не було схожим на Скатхану.

– Не знаю, про кого ти, – знизав плечима чоловік. – Тебе доставили такою й саму. А хто ти, звідки – мене не цікавить. Мені платять за те, щоб я зцілював, а не за надмірну цікавість. За неї вже я можу заплатити, й далеко не золотом, – пирхнув він.

Погляд Айлін впав на руки й вона завмерла: на зап’ястях були антимагічні браслети. Значить, Фелікса тут точно не було. Ось чому його обличчя було зляканим. Її викрали?!

– Я можу все ж хоча б дізнатись – де я?

Вона розуміла, що кричати, істерити – сенсу не має. Якщо це викрадення, то ніякі крики чи вмовляння на викрадачів не подіють. І зараз намагалась хоча б голос втримати від тремтіння.

– У Дорхаді, безкрила пташко. Ти в його столиці – Анорді.

Дорхад?! Айлін стиснула зуби, щоб не закричати. Місце, куди потрапити дуже й дуже не просто. Зате дорхадці вміють потрапляти до інших світів, створюючи портали. Ось куди вона провалилась!

– І навіщо я тут – ви також не знаєте, – хмикнула вона.

– Розумничка! – гиготнув цілитель. – Все, про що ти можеш в мене запитати – це про стан твого здоров’я. Саме за це мені й платять.

– А чому ви в масці? – скривилась Айлін. – Про це я можу запитати?

– Ми – наам’я! – з якоюсь дивною погордою відповів чоловік. – Еліта Дорхаду!

– А маски при чому? – окинула його здивованим поглядом.

– Дурненька пташка! – смикнув куточком рота цілитель. – Еліта – це і є маски!

Айлін окинула його саркастичним поглядом, намагаючись зрозуміти, яким чином маски можуть долучати до еліти, але ідей в неї не було. Хіба що ці маски були дорогоцінними й придбати їх могли лиш багатії. Вона читала, що в Дорхаді існує така градація верств населення, й ніколи її не розуміла. Але більш докладної інформації не було. Дід казав, що в цей світ вже давно ніхто не міг потрапити. А ті, що потрапляли раніше, далеко не завжди повертались.

– Вони у вас з золота? – дівчина зневажливо пхикнула.

Визначити вираз обличчя незнайомця можна було лиш по губах, котрі він періодично кривив то посмішкою, то зверхністю. Навіть очі роздивитись було практично неможливо через отвори.

– Тобі не зрозуміти, – холодно відрізав він.

– Можна ж і пояснити, – знизала вона плечима. – Чи тобі за це також не платять?

Подібної зневаги вона ще не бачила. Хіба що від своєї колишньої одногрупниці по Академії – Орлейт, що чомусь ненавиділа її, вбачаючи своєю конкуренткою буквально в усьому.

– Ти вірно зрозуміла, – мало не крижаним тоном обдав її цілитель й рушив до дверей.

– Гей! Мені хоч хтось пояснить – навіщо мене сюди притягли? – крикнула йому в спину.

– Звісно, пташко! – реготнув він раптом. – Тільки, чи сподобається тобі? – й зник за дверима.

Айлін сповзла з ліжка й тільки тепер помітила, що на неї натягнули якусь довгополу нічну сорочку, котрі вона терпіти не могла. Помітивши щось схоже на шафу, вона рушила до неї, сподіваючись відшукати там щось більш практичне для пересування, ніж ця довга ганчірка, якою б дорогою вона не була, судячи з тонкої мереживної тканини. Та не встигла потягнутись до дверцят, як розчахнулись інші двері й до кімнати увійшли четверо, троє з котрих були точно чоловіками.

Двоє з чотирьох були в масках. Скривившись, Айлін подумки хмикнула: еліта! Ще двоє – схоже, охорона. Один з двох «елітних» гостей явно був жінкою, судячи з наряду: довга сукня насиченого темно-червоного з чорним кольору була розписана золотистим візерунком, але фігуру роздивитись було неможливо через чорний з фіолетовим відблиском плащ, що приховував її майже всю, за винятком нижньої частини.

Маска на обличчі була темно-бронзовою з також золотим орнаментом й рубіном в районі центру лоба. Голову прикривав капюшон, але з-під нього виднілось чорне з темно-бузковими пасмами хвилясте волосся. Високий плечистий чоловік поряд з нею був одягнутий у червоні кольори, як і маска на ньому.

– Це вона і є? – після безцеремонного хвилинного розглядання полонянки пролунав грудний голос жінки.