Глава 8

Зіскочивши з аралеза, Конол помчав до фігури, що аж сяяла посеред ночі на краю плато. Він вже готовий був жбурнути в неї закляття, як вона озирнулась, й він так і застиг з піднятою рукою.

– Елос?! – ледве вимовив він на видиху. – Що за маячня?! – потроху опановував себе чоловік. – Хто ти є?!

Ззаду підскочили троє бійців:

– Командоре! Ґерта тут нема!

– Я не сліпий! – рикнув він на них. – Залиште мене!

Ті нерішуче переминались за його спиною:

– Ви певні?

Він навіть не відповів – лиш озирнувся, і їх наче здуло. Всі троє поквапно відскочили метрів на двадцять – наскільки дозволяла площа плато.

– Я не почув відповіді! – втупився розлюченим поглядом у жінку.

– А мені здалось – ти сам собі відповів, – спокійно усміхнулась вона. – Чи в тебе є ще якась знайома Елос?

– Не смій торкатись її імені! – Конол насунувся на неї й схопив за зап’ястя, підтягуючи до себе ближче. – Хто ти?!

Рука жінки спалахнула полум’ям, і він, зашипівши від опіку, був змушений відпустити її руку.

– Ніколи б не подумала, що ти опустишся до таких грубощів, Коноле, – хмикнула вона. – Я пам’ятаю тебе просто уособленням благородства, – окинула його осудливим поглядом, – і раптом – дикість якась!

– Припини! Зараз же! – прошипів він, намагаючись не здіймати галасу. – Ти не можеш бути нею!

– Чому? – війнула бровою з виглядом щирого здивування. – Тому, що ти так вирішив? Гаразд. Я можу розповісти, як тобі довелось приймати в мене пологи, й бути першим, хто взяв на руки нашу Аелію.

– Замовкни! Замовкни! – гарикнув Конол. – Ти не можеш нею бути! Не можеш! – він стиснув кулаки, ледве стримуючи свою лють, що так і прагнула вилитись на самозвану зухвалицю.

– Тільки тому, що ти так вважаєш? – очі жінки волого зблиснули, а обличчям майнула болісна гримаса. – Є речі, Коноле, котрі неможливо осмислити, але від цього вони не перестають бути реальністю.

– Ти – не реальність! – лютував він. – Її нема! Навіть попелу не залишили по ній!

– Так, не залишили, – сумно кивнула та. – Але її пам’ять жива: в тобі, в доньці й…, – жінка трохи помовчала, – там, де жоден вогонь її не зможе дістатись.

– Ні-і-і, – Конол зі стогоном закрив обличчя долонями. – Ти не вона…

Теплі пальці ніжно торкнулись його рук:

– Справді? Але ці пальці пам’ятають всі твої шрами, про котрі ти не хотів говорити, – вона ковзнула рукою до його плеча. – На ключиці. Під лопаткою, – тендітні жіночі пальці спускались його станом нижче. – На стегні. Звідки я це знаю?

Віднявши долоні від обличчя, Конол вхопив самозванку за плечі й струсонув нею:

– Хто ти?!

Його очі палали праведним вогнем люті, що міг би й спопелити – будь він феніксом.

– Елос, – спокійно дивлячись в його очі, відповіла вона. – Не віриш мені – повір її феніксу!

З грудей жінки вирвався вогняний згусток, що за мить перетворився у полум’яного птаха характерного червонуватого кольору з яскраво-зеленим пір’ям навколо очей. Конол скреготнув зубами: саме такою він пам’ятав сутність своєї дружини.

– Я вб’ю тебе! – вібрації його голосу вже скидались на гарчання, і в його руці почала формуватись чорна хмара.

– Гадаєш, тішити себе ілюзією – краще?

Рука Конола смикнулась, а спазм відчаю перехопив його горло, забиваючи дихання.

– Ти…, – тільки й зміг прохрипіти у відповідь.

– Так, я знаю, – кивнула вона. – Все знаю. Я роками спостерігала за тобою, намагаючись зрозуміти, чому ти так тримаєшся за її пам’ять. Всотувала в себе все до найменших дрібниць про неї, до чого тільки могла дотягнутись. Це було важко усвідомити, поки я була лиш частинками чужих сутностей – розрізненими, неповними. Але те, як ти оберігав кожен спогад про неї, як ніжно торкався кожного з них – підштовхнуло мене…, – жінка затнулась, тепер вже непевно дивлячись на нього, – стати одним цілим. Я хотіла відчувати те, що відчувала вона. Хотіла… стати нею, але мені не вистачало її сутності. І я… скористалась можливістю її дістатись.

Конол ошелешено втупився в неї:

– Що?!..

– А ти не зрозумів? – її очі сяйнули яскраво зеленим вогнем. – Я і є Крила Хаосу. Точніше… була ними, поки Фелікс не звільнив мене, і я змогла отримати нарешті… сутність Елос.

– Ні… ні…, – його рука зі смертоносним закляттям почала здійматись над нею. – Ти ніколи не будеш нею.

На плече жінки опустився фенікс й видав сутужний скрик. Вона погладила його шию й сумно усміхнулась:

– Якщо так хочеш мене вбити, не забудь і про нього, – кивнула на птаха. – Ти не уявляєш, яку тугу вони носять в собі, залишившись без носія. А він тільки-но заспокоївся, – вона заплющила очі. – Я не буду боронитись… божевільний скатханець…

Конол похитнувся: так Елос називала його у хвилини пристрастей – божевільним скатханцем. Звідки… це створіння могло знати те, що було відомо лише їм двом?! Пам’ять… Вона ж сама сказала…

– Райл Ґерт був того дня у Раді Фаелану, коли загинула ваша делегація? – не знайшов нічого кращого, ніж з’ясувати те, що мала знати лише Елос.

Жінка здивовано розплющила очі:

– Райла Ґерта я знаю лише з твоїх спогадів, але такої людини там не було. Зате, я бачила Скаха Ліата.

Конола заціпило. Закляття зникло з його руки. Спазмом знов перехопило горло так, що дихати стало важко. Він стільки років поклав на пошуки й відплату винуватцям смерті дружини та, судячи з усього, про головного навіть не знав, вважаючи його лиш опосередковано причетним через викрадення артефакту Ейфи – Лазаїру. Що й спровокувало конфлікт.

Його мозок, здавалось, зараз вибухне від думок, що ринули всі разом. Він вп’явся пальцями в обличчя, до болю впинаючись у шкіру, наче біль міг врятувати його від самокатування. По суті він сам був винен у смерті своєї дружини. Це його одвічне протистояння зі Скахом призвело до цього. Він постійно намагався зберегти баланс між обов’язком й особистим. Та, схоже, що обов’язок переважив.