Глава 7

Аелія прилетіла до батькового замку у супроводі чотирьох охоронців. Викрадачі Айлін цілком могли не зупинитись лише на ній: отримавши онуку й доньку Конола Ліата, вони отримували подвійну гарантію його поступливості. Хоча напасти на фенікса, котрий володів бойовою магією, та ще й у його вогняній сутності – було досить ризиковано, але не для дорхадців. Тому, назирці за ними летів Фелікс, приховавши свою присутність. Його не бачив ніхто. Навіть Аелія. Вона лиш знала, що він поряд.

Батько вилетів на майданчик, де приземлилась вона із супроводом, й розлючено блиснув очима спочатку на своїх підлеглих, потім на неї:

– Ти збожеволіла?! – гримнув при всіх, не стримавшись.

– Я теж за тобою скучила, тату, – наблизившись до нього, потягнулась й цмокнула у щоку, задоволено спостерігаючи за його дещо ошелешеним виглядом. – Нам треба поговорити, – вирішила врятувати своїх охоронців від праведного гніву їхнього командора хоч на якийсь час.

– Ласкаво прошу! – не дуже добрим тоном махнув батько в бік сходів униз. – Зачекай кілька хвилин. Я скоро, – додав зловісним тоном, повертаючись до воїнів.

Окинувши суворих чоловіків співчутливим поглядом, Аелія покрокувала у вказаному напрямку. Їй була неприємною думка, що вона підставила людей під удар, при тому, що вони цього навіть не усвідомлювали, знаходячись під впливом артефактів Саола. Та, нагадавши собі, що пішла вже п’ята доба, як зникла Айлін, й про неї й досі нічого невідомо, вона змусила свою совість змовкнути.

Йдучи коридором, жінка випустила закляття-маячок, що мало залишити слід до самого сховища, й побачити його міг лише Фелікс, оскільки воно налаштоване було конкретно на нього. Щоправда, якби в її батька виникли підозри, то викрити це закляття він зміг би. Хоча й не одразу: треба ж ще знати – що шукати?

Батько з’явився хвилин за десять. Нервово розчахнувши двері, він влетів у кабінет розмашистим кроком:

– Ти вирішила, що викрадення Айлін недостатньо?! – гаркнув на неї, ледь увійшов всередину.

– Я тут, і нічого не сталось, як бачиш, – спокійно усміхнулась йому.

– А, якби сталось?! – не встигши опуститись у крісло, він підскочив й, спершись на стола, майже нависнув над донькою. – Гадаєш, мені мало втрат?!

– Тату, мене охороняли. Та і я, – вона іронічно викривила губи, – далеко не безпорадна.

– Твою доньку це не врятувало, – вимовив він глухим голосом й впав на сидіння, наче його разом залишили сили.

При згадці про Айлін в жінки все стиснулось всередині, впиваючись загостреними шпичаками у серце. Боляче куснувши губу, вона вирівняла дихання й звела на батька стемнілі очі:

– Тому я й прошу надати Феліксу можливість отримати силу Крил Хаосу.

– Ні! – миттю відрізав він. – Я не хочу створити ще одного монстра. Вистачить мого братика, котрий лиш торкнувся артефакту й остаточно втратив через нього голову.

– Але ж ти теж торкався, – нагадала вона.

– Мені пощастило з власною силою, – кинув у неї сердитим поглядом. – Я здатен її контролювати.

– Чому ти вирішив, що Фелікс не здатен? – обурилась донька.

– Як він почувається? – підозріливо примружив очі Конол.

– Відновлює сили, – вона простягнула батькові аркуш, на котрому було зазначено необхідні інгредієнти для відновлювальних настоянок. – Але в нашого цілителя дещо закінчилось.

Ледь ковзнувши поглядом по списку, чоловік глумливо хмикнув:

– І ти хочеш мене завірити, що він має шанс опанувати цю силу?! – цокнув він язиком. – Аеліє! Кого ти хочеш надурити? Якби це було так – він би вже був на ногах і повний сил!

– Період адаптації в кожного може проходити по-різному! – підвищила тон донька. – А як це відбувається з Крилами Хаосу – ніхто не знає напевне, навіть ти – тату! – наголосила вона на останньому слові.

Конол ледь повів бровою на її тираду й кивнув на аркуш перед собою:

– Це можна було передати сповіщенням. Ти ж не за цим тут, Аеліє.

Жінка потягнулась до його рук, що він поклав на столі, сплівши пальці між собою, й накрила їх своїми долонями:

– Я тоді кинула тобі в спину…, – вона опустила очі, – …пробач, тату. Мені було дуже боляче, і я…

Конол розвернув долоні й сховав у них доньчині пальці, ніжно стискаючи їх:

– Думаєш, можеш вдарити мене болючіше, ніж я це сам роблю й досі?

В його хрипкому голосі лунали тужні ноти. Аелія підвела погляд: темно-сірі очі батька були зараз майже чорними від болю, що неспинно плескався в них. Він й досі не просто картав – він катував себе за те, що не був поряд, коли був потрібен їй, матері. Що не зміг вберегти, захистити найдорожчих йому людей. І, що знов він бачить сльози в очах доньки, як і тоді – двадцять шість років тому.

– Ти хоч щось взнав? – сиплим від враз пересохлого горла голосом промовила вона й потягнулась до води.

Конол забрав з тремтячих рук доньки графин й підвівся. З однієї з шаф він дістав пляшку, інкрустовану срібним орнаментом, й налив з неї золотисто-медову рідину.

– Це добре заспокійливе, – простягнув доньці келих. – Й свідомість не потьмарює.

Вона вдячно виковтала терпкий з легкою солодкістю напій.

– Ти не відповів, – намагалась видивитись відповідь в його очах.

– Ми знаємо хто зрадив, – пригнічено вичавив з себе.

– Хто? – Аелія вп’ялась пальцями у келих.

Батько повернувся до крісла й важко опустився в нього:

– Іолара, – мало не простогнав він.

Жінка нервово зглитнула:

– Сновидиця?!  

Стоячи на балконі під кабінетом Конола, Фелікс ловив кожне слово, й останнє його просто приголомшило. Він перетинався з Іоларою: йому було цікаво зрозуміти, як працюють її здібності. Вона була приємною у спілкуванні. Завжди з повагою й теплом говорила про діда Айлін, ставилась до нього, як до батька. Та й він, наскільки чоловік встиг зрозуміти, поводився з нею, як з донькою. Що могло штовхнути її на подібне? Якась прихована помста? Підкуп?