Глава 6

Аелія тихо увійшла до лабораторії. За роки подружнього життя вона звикла з’являтись беззвучно в моменти, коли чоловік працював. І ніхто ніколи й не здогадувався, що вона працювала разом з ним. Для всіх Тайріс Даґмар – була милою квіткаркою. Так, знаменитою, відомою на весь Фаелан, але квіткаркою. Ніхто не мав би навіть припустити, що мила ніжна дьєра Даґмар мала ще будь-який магічний хист. Один прокол міг потягнути за собою непередбачувані наслідки, котрі рано чи пізно могли вивести Департамент Вартових на слід тієї, що стояла за знищенням винуватців загибелі парламентерів Ейфи.

Їм вистачало приховувати справжню сутність їхньої доньки. Саол пускав у хід не лише гроші: в нього був повний арсенал артефактів, котрі на якийсь час могли підкорити свідомість співбесідника, розсіяти його увагу, змусити забути якісь деталі. Тому їм і вдавалось заминати всі вибрики Айлін. Та краще було б нікому не знати про ці артефакти. Тож, тепер їм однозначно не було вороття до Фаелану: напевно всі винаходи чоловіка, котрі вони приховували, вже були знайдені в їхньому домі.

Стерши піт з чола, Саол озирнувся на дружину, втомлено усміхаючись: він завжди відчував її присутність, хоч як тихо не намагалась вона увійти, аби не завадити його роботі.

– Поговорили? – оцінив він невтішний вираз її обличчя.

Наблизившись до чоловіка, Аелія тицьнулась лобом в його плече й зітхнула:

– Якщо це можна так назвати. Фелікс отямився, – додала вона.

– Як він?

– Ледве стоїть на ногах, але вже рветься на пошуки, – глухим голосом промовила жінка.

Обійнявши дружину, Саол поцілував її у маківку:

– Айлін пощастило з чоловіком.

– Тільки з ріднею – не дуже, – нервово сміхотнула вона.

– Припини, – обережно обхопив її обличчя долонями, здіймаючи його, – ми робили все, щоб наша дівчинка була щасливою.

– Це було простіше, поки вона була маленькою, – в очах Аелії зблиснули сльози. – Незважаючи на всі складнощі.

– Конол не погодився? – перепитав, хоча не особливо на це й розраховував.

– А ти мав сумніви? – похмурилась жінка. – Він радше сам рвоне до Дорхаду й покладе там своє життя, рятуючи її, ніж поступиться хоч чимось, що має стосунок до Скатхани.

– Значить, будемо втілювати те, що я пропонував одразу, – всміхнувся чоловік. – Але тепер твій батько буде на сторожі.

– Саоле, – простогнала дружина, – я мала спробувати.

– Я знаю, знаю, – скуйовдив її зачіску. – На цей випадок я теж підготуюсь.

– Гадаєш, все вийде? – Аелія з надією дивилась в очі чоловіка.

– Ну, – він загадково посміхнувся, – цілитель вже повністю під моїм контролем. Охорона, коли мені те потрібно, навіть не помічає, як я проходжу повз них.

– Мій батько – трохи інший рівень, – в сумній посмішці смикнувся кутик її рота.

– Кому, як не мені про це знати, люба, – поцілував її у скроню. – Тому, налаштовую артефакти на його рівень. Фелікс, гадаю, буде не проти.

– Фелікс у тому віці, коли кохання переважить будь-який обов’язок, – Аелія помітила обурений погляд чоловіка й виправилась: – Ну, а ти з нього й не виходив. Наша донька своєю авантюрністю пішла…

– … в нас обох, моя мила, – завершив за неї фразу Саол.

Дружина стукнулась лобом об його плече, а її голос трохи захрип:

– Краще б вона була тихою мирною дівчинкою: сиділа б зараз у замку й нічого б з нею не сталось.

– Ти її такою уявляєш? – іронічно хмикнув чоловік.

– На жаль, ні! – мотнула вона головою. – Я боюсь, – вона підвела на нього зволожені очі. – Боюсь, що більше не побачу нашу дівчинку. Ніколи не почую її… Не обійму… Саоле, я боюсь, що з нею можуть зробити що завгодно!

– Заспокойся, – він огладжував долонею її щоку, – якби хотіли її вбити – зробили б це простіше. А вона потрібна їм живою.

– Зашкодити можна не тільки вбивши! – скрикнула жінка.

– Аеліє, – він щільніше притиснув її до себе, – припини себе накручувати. Ми маємо зробити все, щоб повернути її. А для цього нам потрібні холодні голови.

– Я не можу не думати про це.

– Думай про те, як нам обійти твого батька – ти його краще знаєш. І замок Ліатів теж знаєш, – Саол гладив дружину по спині, намагаючись заспокоїти її хоч трохи. – Ми маємо обміркувати все до найменшої дрібниці.

Вона різко потягнула носом повітря й вимовила з придихом:

– Так. Ти правий. Сльозами Айлін не повернути, – жінка відсторонилась від чоловіка. – Йди до Фелікса – поясниш наш задум. А я попрацюю над маячком, щоб вже точно не трапити на очі моєму татусеві тоді, коли це зовсім не потрібно.

Фелікс стояв посеред велетенської печери. Дві пари очей з очікуванням й надією дивились на нього після того, як три попередні дні він провів практично у кошмарі. Страшно уявити, що з ним відбувалося б, якби не артефакт, створений батьком Айлін для адаптації до нової сутності, й біль з цього всього був не найстрашнішим. Його дійсно мучили жахи, де кожний другий стосувався Айлін. І всі вони здавались реальними настільки, що він починав кидатись, а його лють насилу вдавалось втамувати магією. Ці три доби здались йому вічністю.

Відчуття втрати переслідувало постійно, й здавалось, що воно ніколи його не полишить. Лиш інколи крізь марення проривався заспокійливий шепіт дьєри Даґмар, котра постійно гладила його по голові й повторювала:

– Все буде добре, хлопчику. Ми знайдемо її, але ти маєш залишитись по цю сторону Хаосу, інакше в неї не буде шансу.

Він чіплявся за ці слова, за образ Айлін, за свої спогади, тому що спокуса відгукнутись на інший шепіт ставала ще більшою: шепіт, що кликав його, спокушаючи силою й можливостями, що були недоступними майже нікому. Та варто було відволіктись від нього, як починалось марення: тіні, що рвали його на шматки; крики Айлін, що благала прийняти силу й підкоритись їй, аби врятувати її; очі, що палили його, пропікаючи до кісток. Він корчився від болю, від страху, від бажання здатись нарешті, аби припинити ці тортури, та чиїсь прохолодні пальці торкались його скронь, й на якийсь час він впадав у напівсон, де не було нічого, крім спокою. А потім все починалось знову.