Глава 4

Під час тренувального бою Фелікс вирішив дійсно не жаліти Айлін: він не міг допустити, щоб вона пхнула свою голову до такого небезпечного світу, як Дорхад, котрим їх лякали в дитинстві, як страшною казочкою. Вони навіть подумати тоді не могли, що та казка – абсолютна реальність, котра цілком може завітати до них в гості. Тепер лиш була суттєва різниця: дехто інший зібрався до неї завітати, а це було ще небезпечніше.

З Книги Сутностей він дійсно з’ясував, що дістатись втраченої сутності без носія – надскладна справа, але все ж можлива. Потрібен лиш сильний артефакт, що несе в собі частку енергії того носія. А це цілком здатен зробити батько Айлін, що разом з дружиною зараз усамітнились у невеличкому замку глибоко в горах, де було обладнано магічну лабораторію, оскільки там знаходилось місце сили, котра набагато спрощувала використання магії. Для артефакторики це був значний плюс. У Фаелані так само відшукували місця викиду енергій, щоб використовувати при роботі подібних лабораторій.

Згадка про домівку повернула його до спогадів про останню зустріч з батьками…

…До замку Ґертів їх з Айлін провела сновидиця – Іолара. Та сама, що й провела людей Конола Ліата, коли його викрали просто з власної ж кімнати, приспавши перед цим. Айлін нервувала, боячись, що її зараз звинуватять у всіх гріхах одразу, але вперто йшла, пославшись на те, що йому теж від її діда дісталось, тож, й вона потерпить.

Йшли вночі. В його спальні залишились сновидиця й кілька воїнів – про всяк випадок. На інших умовах дід відмовився відпускати Айлін. Фелікс міцно стискав її руку, перед цим накинувши на них обох закляття поєднання: все, що сталося б з нею, відчував би й він. Але зробив те закляття одностороннім: на Айлін воно не впливало.

Перед дверима батьківських покоїв на мить завмер, боячись здійняти руку, щоб постукати. Побіжно глянувши на нього, Айлін зробила це сама. Двері рвучко розчахнулись, наче на них чекали.

– Синку! – йому на шию кинулась матір. – Святі небеса! Ви живі! – вона потягнулась й до Айлін, обіймаючи і її. – Дівчинко, як ти?

– Я… в порядку, – видихнула та, затиснута в обіймах.

А Фелікс дивився на батька, що застиг в кількох кроках за спиною дружини. Бачив, як той потягнувся рукою до браслета на руці й миттю осадив його:

– Навіть не думай! – хижо зблиснув на нього очима, знаючи, що в браслет вмонтовано закляття зв’язку. – Я не жартував, тату, коли казав, що заподіявши щось Айлін, ти втратиш сина.

– Райле! – стрімко розвернулась матір. – Ти збожеволів?!

– Це – мій обов’язок, – скрегочучи зубами, процідив той.

– Мені начхати на твої обов’язки! Ти дав слово! – гарикнув Фелікс, впиваючись в руку Айлін ще міцніше.

– Ти не знаєш всього, Феліксе! – гримнув батько, ледь не сиплючи блискавками з очей.

– Я знаю! – огризнувся він на нього. – І про матір дьєри Даґмар також! – Фелікс перевів погляд на свою мати, що ошелешено дивилась на них обох по черзі. – Якби вбили мою – зробив би те ж саме, тату.

Не відпускаючи Айлін, Фелікс притягнув матір до себе й поцілував у скроню:

– Пробач, мам, іншим разом, може, поговоримо. Хотів, щоб ви хоча б знали, що зі мною все гаразд, – він рушив назад до своїх покоїв, тягнучи за собою мовчазну дівчину.

Вже біля дверей йому в спину врізався болісний голос матері:

– Феліксе, синку…

Завмерши на мить, навіть не став озиратись, щоб не бачити її сліз. Він все ж сподівався на трохи іншу зустріч.

– Все буде добре, – вичавив з себе хрипким голосом й штовхнув двері…

– Де ти літаєш? – він аж здригнувся, коли голос Айлін висмикнув його зі спогадів.

– Будую плани твого розгрому, – розплився знущальною посмішкою.

– Тобто, мене, – вона ображено скривилась, – ти все ж вважаєш нікчемою.

Фелікс притягнув її до себе, затискаючи в обіймах:

– Ні в якому разі, метелику! – цмокнув її у носа. – Лише недосвідченою. А це – велика різниця.

– То вчив би! – хмикнула вона.

– Я й вчу, – трохи іронічно зіщулив очі. – Чи ти хочеш, щоб ми й до ліжка не доповзали?

– Ну-у-у, – Айлін підвела очі до неба, – двома тижнями можна пожертвувати.

– Двома?! – чоловік аж захлинувся. – Я ж помру!

– За чотири роки ж не помер, – дружина кинула на нього прискіпливим поглядом.

Затамувавши подих, Фелікс спробував усміхнутись найбільш безтурботною усмішкою, не бажаючи вдаватись до подробиць життя, коли між ними, здавалось, не залишилось нічого, окрім ненависті.

– Ну, ти порівняла! – знайшовся таки щось вимовити. – Тоді в мене не було тебе.

– Ну, так, ну, так, – багатозначно похитала вона головою, теж не маючи жодного бажання ті подробиці з нього витрушувати. – З чого почнемо? – Айлін швидко перевела тему у більш безпечне річище.

– Для початку, – тихо з полегшенням видихнув Фелікс, – я буду кидати в тебе закляттями, а ти маєш встигати їх розпізнавати й нейтралізувати. А потім, – він хижо ошкірився, – якщо жодне з них в тебе не влучить, перейдемо до більш активних дій.

Гірське плато, котре прилаштували під один з тренувальних майданчиків, наче самою природою було призначене для таких цілей. Воно розташувалось всередині між скелями, наче хто навмисне його там прорубав майже правильним колом. Зверху було накинуте захисне закляття, що не залишало можливостей дістатись сюди будь-яким хижакам, котрі інколи ризикували наблизитись до замку, хоча зазвичай вони їх оминали через ту ж захисну магію.

Гордо задерши голову, Айлін помарширувала у протилежний бік майданчика. Фелікс, поміркувавши, вирішив розпочати з найбільш складних заклять, щоб його мила дружина не розслаблялась – це по-перше, а, по-друге, можливо, вона проколеться вже на них.

Не встигла вона розвернутись, як він жбурнув у неї досить хитрим вихором, що одночасно дезорієнтував супротивника обманними маневрами й у підсумку обплітав його, знерухомлюючи. На якусь мить, Айлін смикнулась у протилежний від напрямку польоту закляття бік та, схоже, згадала особливості магії свого чоловіка й рвонула просто назустріч вихору, різко розвертаючись на ходу саме в той момент, коли той опинився за її спиною, й розвіяла його.