Глава 3

Конол Ліат прискіпливо вдивлявся в обличчя чоловіка своєї онуки, роздумуючи над тим, коли ж те дівчисько встигло аж так подорослішати, щоб вискочити заміж? Наче тільки недавно спостерігав за тим, як вона вчилась ходити, а тепер тільки ловити встигай! Хоча тепер ніби і є кому ловити, але ж… надто ще молоді. Пам’ятає він себе в їхні роки: скільки помилок було зроблено! Як не беріг свій найдорожчий скарб, але дружину так і не вберіг.

– Гадаю, – кинув суворим поглядом на Фелікса, – ти здогадуєшся – навіщо я тебе покликав.

– Гадаю, – мотнув головою той, – через Айлін.

– Це єдине, що нас пов’язує, – Конол плеснув трохи вина у келихи й посунув один Феліксу.

Фелікс з радістю скористався можливістю паузи й зробив ковток, смакуючи букет. Хто б мав сумнів, що цей суворий воїн терпить його лиш через онуку! Хоча й з’ясували нарешті, що його батька дійсно не було в будівлі Ради Фаелану в той день, коли було знищено парламентерів від Ейфи, серед котрих була й дружина діда Айлін. Тоді був його день народження – йому виповнився один рік, й батько відпросився, щоб провести цей день з сім’єю. І цьому було кілька свідків. Але навіть це стосунки не пом’якшило.

– Я не претендую на вашу увагу, – Фелікс відставив келиха.

– Ти не маленький хлопчик, щоб її потребувати, – смикнув куточком рота Конол. – Все, що мене цікавить в цьому сенсі – щастя доньки й онуки.

Схоже, що на обличчі Фелікса відкарбувалось, що він про це думає, оскільки дід одразу ж продовжив:

– Так, це я зруйнував ваші стосунки чотири роки тому, – він звів пальці обох рук, натискаючи до побіління. – Аелія навідріз відмовилась перебиратись до Скатхани й висмикувати туди Айлін, й не мені розповідати тобі, що б їх очікувало у разі викриття моєї доньки.

Фелікс все це розумів, але так просто забути ті кляті чотири роки, що прорізали його життя чорною смугою, він теж не міг:

– Я – не мій батько, – ледь не крізь зуби процідив.

– Знаю, – кивнув Конол. – Побачив. Але що б ти зробив проти системи? Навіть твій батько, якби захотів, нічого не зміг би, – незмигним поглядом втупився в очі Фелікса. – Чи ти не згоден?

Абсолютно був згоден, та спогади від цього нікуди не дівались. Як не крутив, але обидва варіанти для нього були програшними: втрачав Айлін хоч так, хоч інакше. Максимум – вдалося б втекти кудись з нею.

– Гадаєте, мені від цього легше має стати? – роздратовано смикнув бровою.

– Ти отримав її, як і хотів, – спокійно продовжив дід. – Тепер тобі варто перейматись іншим – нею самою, якщо не хочеш одного разу опинитись на моєму місці. Повір, – Конол зіщулив очі, наче буравив його, – тоді дійсно легше не стане вже ніколи.

Це він також знав: чотири роки так і жив. Але вона була хоча б жива, й завжди був шанс її повернути. Щоправда, про це він не мріяв, сточуючи себе ненавистю. Хотів лиш повернути час до того моменту, коли все ще було в них добре.

– Ви ж не за цим мене покликали, командоре? – дивився на свого вимушеного родича, намагаючись втамувати розбурхані спогади.

– Скажімо так: не тільки за цим, – кивнув той. – Я хотів поговорити про феніксову сутність Айлін.

– Я теж, – по губах Фелікса ковзнув легкий іронічний посміх.

– Навіть так? – повів бровою дід. – І що ж мав на увазі ти?

– Я хочу повернути їй її сутність, – цілком серйозно продовжив чоловік. – Але я маю знати – як?

– З цим проблем не буде: отримаєш Книгу сутностей – там все до найменших подробиць розписано, – озирнувся на книжкові шафи Конол.

Фелікс напружився: якщо зараз викриється афера з книгою, то мало не здасться. Особливо йому.

– Вистачить лише книги? – відвернув він увагу на себе. – Чи знов знадобляться Крила Хаосу?

– Все вірно, – підтвердив дід. – Знання без сили – ніщо. Потрапити до Дорхаду, де зараз блукає фенікс Айлін, без головного артефакту Скатхани непоміченим – неможливо.

Фелікс пам’ятав, як його вводили в транс, щоб повернути Айлін зі світу тіней. Конол Ліат за допомогою батька Айлін налаштували артефакт таким чином, що він безперервно лив у нього силу. Це були дивні відчуття. Здавалось, що в ньому самому прокинулось щось невідоме, дике й могутнє. Навіть крила стали іншими: не білими зі сріблясто-блакитним відтінком, а наче з чорненого срібла, й набагато більші за розміром.

Він легко відшукав там Айлін, а от докричатись до неї – стати видимим – було складніше. Він витратив тоді дві доби, щоб розірвати тканину простору, що наче відгороджував її від нього. А, розірвавши, зіткнувся з сінкерою – поглиначем сутностей, котра ледь не встигла знищити фенікса Айлін. Вона була так захоплена процесом витягування сутності зі своєї жертви, що не відчула його наближення.

Знання про закляття незворотної смерті прийшло до нього з артефакту, й він бив напевне, оскільки час був не на боці Айлін. Ризикував витратити левову частку сили, але зволікати було ніколи. Залишки сили пішли на те, щоб Айлін дійсно його почула й захотіла повернутись, тому що там все сприймалось інакше. Особливо тими, хто знаходився однією ногою за порогом смерті. Та, на щастя, енергія швидко поновлювалась…

– Ти так і не зрозумів? – голос діда Айлін різко висмикнув його зі спогадів.

– Що саме? – похмурився Фелікс.

– Що є насправді твоєю сутністю, – насмішкувато викривив губи Конол.

– Я знаю свою сутність, – трохи здивовано глянув на діда Айлін. – Біло-блакитний вихор, що вміє змінювати форму.

– І все? – Конол незмигно дивився на нього.

– А має бути ще щось? – Фелікс не зовсім розумів, куди той хилить.

– Гадаєш, ти зміг би потрапити до світу тіней з однією своєю сутністю сільфіда? – насмішкувато хмикнув дід.

Фелікс знов згадав свої дивні відчуття, що охопили його тільки-но він опинився за межею звичного світу, й те, як легко йому вдалось отримати силу головного артефакту Скатхани. Тоді він думав, що це типовий вплив на кожного, хто взаємодіяв з Крилами Хаосу.