Глава 2

Айлін влетіла до кабінету діда, лиш ранкове світило встигло зажевріти на обрії. Підскочивши навшпиньки, вона цмокнула його в щоку, немало подивувавши того:

– Що таке важливе могло змусити тебе випурхнути з обіймів твого милого в таку рань? – окинув її саркастичним поглядом.

– Дідусю, – обурено примружилась дівчина, – за що ти його так не любиш?

Конол налив онуці тонізуючий напій й кивнув на крісло, куди вона й плюхнулась.

– Наскільки я розумію, – хмикнув він, – любити його – твоя турбота.

– Ти ж зрозумів, про що я, – пирхнула вона. – Скільки чула, всі твої підлеглі розповідають про те, який ти справедливий. Тоді чому ж таке необ’єктивне ставлення до Фелікса? Особисто він тобі нічого не зробив, крім того, що врятував твою противну онуку, але це, я думаю, – вона хитро осміхнулась, – йому можна простити.

Дід лиш головою похитав:

– Айлін, Айлін. Я ставлюсь до твого чоловіка так, як він на те заслуговує.

Айлін нервово кахикнула:

– Коли це він встиг заслужити твою немилість?

– Це він сказав? – похмурився Конол.

– Фелікс?! – витріщилась на нього дівчина. – Знущаєшся?! Ти його вбиватимеш – він слова мені не скаже! Гадаєш, я не бачу, як ти на нього з-під лоба поглядаєш?

– Якщо ти не помітила, – відкинувшись на спинку крісла, дід склав руки на грудях, – я на всіх так дивлюсь. А Фелікс сам обрав продовжити свою військову службу, лише тепер вже у Скатхані, тому я не можу ставитись до нього якось по-особливому, – чоловік втупився в неї прискіпливим поглядом: – Це ж ти про справедливість заговорила, а я своїх підлеглих не розділяю.

– Гаразд! – Айлін примирливо здійняла долоні. – Уїв. Але я тут з іншого приводу.

– Налякай мене, – криво посміхнувся Конол.

– Чому одразу «налякай»?! – обурилась дівчина.

– Тому, що я ще не стрічав таких щасливиць: за одну добу двічі побувати в обіймах смерті – це треба зуміти, – іронічно повів він бровою.

– Я старалась, – скривилась вона. – Якби хтось попередив, що збирається привести його, цього б не було.

– Я пообіцяв розібратись, Айлін, якщо ти забула, – нагадав про їхню розмову перед її втечею.

– Звідки мені було знати, яким чином ти звик розбиратись? – вона нервово пересмикнула плечима.

– А зачекати, як я просив?

Важко зітхнувши, Айлін подивилась на нього таким поглядом, що йому одразу стало зрозумілим, чому перед нею тануть і її батько, і її тепер уже чоловік – ці очі кригу розтоплять, якщо їй це знадобиться.

– Я зрозумів, – кивнув, – чекати ми не вміємо.

Вона лиш хитро похитала головою, покусуючи губу.

– Тоді повернемось до того, з чого почали: що підняло тебе в таку рань?

– Те, що я почала робити у замку Ґертів, й чого мене нахабно позбавили, – видала Айлін.

– Тільки не кажи, що ти збираєшся мордувати мій замок, – дід забарабанив пальцями по столу.

– Це ти його замордував! – обурилась дівчина. – Поглянь: суцільна сірість! Як ви взагалі тут вижили?!

– Як бачиш – вижили, – він сплів пальці разом, щоб не стукати ними нервово.

– Не дивно, що в тебе зіпсувався характер, дідусю! – сяйнула на нього абсолютно безневинним поглядом.

– І першою жертвою ти вирішила обрати мій кабінет?! – підозріло звузив очі Конол.

– Не вгадав, – тепер вже вона відкинулась на спинку крісла, нахабно посміхаючись. – Першою жертвою, як ви зволили виразитись, командоре, пали наші з Феліксом апартаменти.

– Ти вже й з духом замку домовитись встигла? – здивувався дід, знаючи незговірливість того.

– Та він на радощах ще й з гірським духом замість мене домовився, щоб той допоміг при нагоді.

Конол думав, що його вже нічим не здивувати, але це дівчисько примудрилось: дух замку завжди був категорично проти будь-яких змін, і його вже давно ніхто й не зачіпав на цю тему. Утримує захист – й на тому дяка. І раптом погодився на кардинальні зміни?!

– Чим ти його дойняла? – шукав відповідь в її очах.

– Чому одразу – дойняла? – спокійну всміхнулась онука. – Домовилась.

– І на чому ви зійшлись?

– Знайшла йому подружку – бузинного духа з долини, а гірський дух прочинив шлях від замку до підніжжя гори.

Конол тільки очима блимав на неї:

– Коли ти встигла?

– Поки ти ганяв Фелікса – я ганялась за духом, – зітнула вона плечима.

– В тебе дійсно сильний дар, Айлін, – чоловік замислився на мить, намагаючись прорахувати наслідки розвитку такого дару.

– То я почну з твого кабінету? – не дала йому зосередитись.

– Та чому ж з нього?! – ще сподівався якось відбитись від халепи.

– Тому, що він страшний, дідусю! – вона спіймала ледь не переляканий погляд діда. – Не дивись на мене так. На мій смак ще ніхто не скаржився, і, обіцяю, – розпливлась вона хижим осміхом, – у рожевий не пофарбую.

– Гаразд, – спершись обома долонями на стола, Конол підвівся. – Я повернусь по обіді. Не встигнеш до цього часу – все залишиться, як є.

– Я тебе почула, – підскочила за ним й дівчина, проводжаючи того до дверей.

Та, як тільки вони зачинились за дідом, вона підлетіла до вікна, миттю розчахнувши його:

– Сіршику!

У вікно влетів величенький вогнистий птах, схожий на сову й фенікса одночасно – її перше створіння, що виникло внаслідок першого неконтрольованого викиду магії – йолінту, й буркнув:

– Я думав ти ніколи його не вмовиш. В мене вже лапки заклякли стояти на тому камінці під вікном.

– Аби не крила! – сміхотнула вона. – Ти зрозумів? Поки я тут все доводжу до притомного стану, ти, – тицьнула в нього пальцем, – шукаєш книгу про сутностей: їхнє вилучення з носія, й повернення.

– Та пам’ятаю я! – пирхнув той, злітаючи до незчисленних полиць кабінетної бібліотеки.

Поки Сіршик носився проміж книжкових полиць, Айлін вирішила розпочати з вікна, розуміючи, що дід точно не оцінить якихось яскравих кольорів, а тим більше хитромудрих візерунків. Тому, вона просто змінила нудну прямокутну форму на стрілчасту, й пустила досить строгий орнамент по самому краю у чорно-бронзових тонах. Судячи з неурізноманітненого забарвлення дідового одягу – це були його улюблені кольори. Підвіконня прикрасила суворою мінісосною, забезпечивши автополивом, хоча й побоювалась, що її присутність тут доведеться відвойовувати, але в дерево було вбудоване закляття пролиття сліз й голосіння кожного разу, як його захочуть позбавитись.