Глава 1

Айлін відлетіла до скелі, боляче вдарившись спиною об її нерівну, а місцями й шпичасту поверхню. На щастя, вона встигла використати закляття, що спружинило удар, захистивши її спину хоча б від порізів, але не від синців.

Згрупувавшись, вона викинула руку в бік нападника, формуючи магічний ланцюг, що мав оплести його ноги, й на кілька хвилин заблокувати магічну силу. Але той швидко розгадав її маневр, і вже їй довелось увертатись від власного ж закляття. Добре, що здогадалась вбудувати в нього розпізнавача, котрий хоча б магію її не чіпав, але, якби долетів за призначенням, синці на ногах їй також були б гарантовані. А відбиватись довелося б вже лежачи, оскільки ланцюг, обплітаючись довкола щиколоток, смикав з такою силою, що встояти не вдалося б.

Відстрибнувши далеко вбік, вона ледь утрималась на краю урвища, котрим обривалось невеличке плато, де їй довелось прийняти бій. Балансуючи, вона пробіглась вздовж нього, ризикуючи звалитись й, свиснувши, стрибнула в той момент, коли в неї полетіло закляття-паралітик.

Фейн підлетів вчасно, підставляючи спину, на котру вона буквально звалилась, й рвонув догори, відриваючись від переслідування. Її аралез завжди встигав – він ніби думки її читав. Це чудове крилате створіння, мов зіткане з сизо-блакитного туману, швидко стало її черговим улюбленцем. Можливо, ще й через те, що замінило їй крила. До того ж, його крила, схоже, виявились навіть прудкішими за її власні, вже втрачені. В усякому разі, жодному з гротельників наздогнати його не вдавалось.

Та переслідувач також був на аралезі. В якийсь момент вона скоріше відчула, ніж почула, що в неї полетіло чергове закляття, й скерувала Фейна різко вгору свічкою, після чого вони перевернулись через спину – довелось намертво вп’ястись в ремені, що кріпились на ньому, аби не звалитись – й опинились вже позаду суперника. Айлін жбурнула паралізатором йому в спину, але той також виконав ризиковий маневр, піднирнувши під них, й спрямував свого літуна на таран.

Фейн ледве встиг відвернути, але отримав удар лапою в щелепу й завалився на бік, через що Айлін практично злетіла з нього, повиснувши на ременях однією рукою. Від несподіванки вона скрикнула, й до неї миттю кинувся Фелікс, що весь цей час спостерігав за боєм.

– Назад! – гарикнув на нього її дід. – Хай вчиться! Ловитимеш, як звалиться – встигнеш!

Вона бачила, як чоловік скреготнув зубами, але пригальмував просто біля неї. Їй вдалось вчепитись в ремінь й другою рукою й підтягнутись. Робити все це в повітрі без опори було важкувато. Та за кілька хвилин сердитого пихтіння й борсання, вона все ж примудрилась вилізти на спину Фейна, впавши йому на загривок й віддихуючись.

Дід підлетів до неї на своєму аралезі:

– Скільки я казав, що треба тренувати руки?

– Я треную, – пирхнула на видиху.

– Я й бачу, – він озирнувся, вдивляючись у далечінь. – Повертаємось.

Айлін глянула туди ж й побачила кілька темних цяток – гротельники. Вона розвернула Фейна й вони помчали до замку. Опустившись на майданчик, що розташувався між чотирма баштами, вона відпустила аралеза й не встигла підійти до Фелікса, як почула різкий окрик діда:

– В кабінет!

Закотивши очі, Айлін все ж підскочила до чоловіка, що аж розкидав очима блискавки, й, ковзнувши губами по його щоці, шепнула:

– Не злись. Інколи він все ж має рацію. Я швидко, – й помчала сходами вниз.

В кабінеті дід кивнув їй на крісло й одразу ж наїхав на неї:

– Це був останній раз, коли твій милий тебе страхує!

Вона аж похлинулась повітрям, але слова їй не дали.

– Твій Фелікс – це милиця! Милиця – це інвалідність! Інваліди в бою гинуть першими, – просто прибив важким поглядом. – Їм взагалі там не місце.

– Я ж не звалилась повністю, – пирхнула обурено.

– Якби ти знала, що поряд нема нікого, хто міг би тебе врятувати – не звалилась би взагалі! – відкарбував дід. – Наступного разу обійдемось без нього. А поки, – він окинув її критичним поглядом, – за дві години зустрічаємось у тренувальній залі. Будемо твої руки зміцнювати.

Вона ошелешено витріщилась на нього:

– Сьогодні?! – склала руки на грудях. – Ні, ну, якщо ти, дідусю, вирішив позбавитись своєї онуки – то все логічно. Якраз доб’єш мене.

– Айлін! – гримнув він на неї. – Ти не у Фаелані! Тут не жартують! Але, – чоловік знизив тон, зневажливо викрививши губи, – якщо хочеш все життя провести у стінах цього замку під постійною охороною – можеш відпочивати.

– Не хочу! – рикнула у відповідь.

– Тоді вкороти свій гонор, моя мила, й через дві години, щоб я на тебе не чекав!

Вже й сама зла, Айлін вискочила з кабінету й помчала до їхніх покоїв. Фелікс стояв біля вікна, вдивляючись в небо. Вона підлетіла до нього ззаду, обіймаючи.

– Сказав, що наступного разу мене там не буде? – хмикнув він.

– Як ти здогадався? – притулилась щокою до його спини.

– Я б теж це зробив, – зітхнув. – Поки ти будеш озиратись на підмогу – робитимеш помилки.

– Ви навіть мислите однаково! – пирснула в’їдливим тоном.

– Може, – Фелікс обернувся, обіймаючи її, – тому, що ми обидва військові? – усміхнувся він.

– От же ж пощастило! – Айлін зморщила носа.

– Шкодуєш? – скинув бровою чоловік.

Вона встала навшпиньки дотягуючись до його губ:

– Не дочекаєшся, – промовила просто в них, ловлячи у поцілунок.

Змилувавшись над онукою, хоча це важко було назвати милістю – діда просто відволікли державні справи – за годину він її відпустив з тренувальної зали. Проходячи відкритою галереєю до крила замку, де розташувались їхні покої, вона помітила, як на одному з майданчиків відпрацьовує якісь прийоми й Фелікс, у парі з одним з дідових гвардійців.

Сутужно зітхнула, розуміючи, що його точно ніхто не помилує, й попленталась далі, мріючи про освіжаючу ванну. До неї вона ще якось доповзла, з задоволенням занурюючись до запашної піни з улюбленим ароматом персика, а з неї її вже витягали, насмішкувато кахикнувши: