Глава 3: Дорога до земель драконів

Аріана стояла на порозі своєї хатини, дивлячись на горизонт, який осяювали перші промені світанку. Її душа була наповнена змішаними емоціями: страхом перед невідомим, цікавістю до нових пригод і тягарем усвідомлення своєї долі. Вона ще ніколи не залишала село, але тепер вирушала в подорож, яка могла змінити її життя назавжди.

Кейрон, той загадковий незнайомець, який з’явився напередодні, чекав на неї біля виходу з села. Він виглядав спокійним, але його очі уважно стежили за кожним рухом Аріани. Його впевненість і спокій трохи заспокоювали її, але одночасно вона відчувала, що він щось приховує.

— Готова? — запитав він, коли вона підійшла.

Аріана мовчки кивнула. Вона не взяла багато речей: лише кілька необхідних речей і медальйон своєї матері, який завжди носила з собою. Тепер цей медальйон здавався їй важливішим, ніж будь-коли.

— Що чекає нас попереду? — спитала вона, намагаючись виглядати впевненішою, ніж почувалася насправді.

— Довга дорога, — відповів Кейрон, і його голос звучав так, ніби він знав набагато більше, ніж казав. — Ми маємо пройти через ліс Тіней, а потім дістатися гір, де починається територія драконів.

— Ліс Тіней? — Аріана чула про цей ліс лише в легендах. Їй розповідали, що там блукають душі загиблих воїнів, а тіні, які здаються безневинними, можуть затягнути мандрівників у свою пастку назавжди.

— Так, — кивнув Кейрон. — Це не найпривітніше місце, але нам нема іншого вибору. Якщо ми хочемо дістатися до земель драконів, то мусимо пройти крізь нього.

Аріана зітхнула, намагаючись приборкати тривогу, яка прокидалася в її серці. Вона не могла втекти від цієї подорожі, як би не боялася. Її сила вже почала прокидатися, і вона знала, що якщо не навчиться її контролювати, це призведе до катастрофи.

Кейрон рушив вперед, і Аріана пішла за ним. Дорога вела їх крізь ліси і поля, які вона знала з дитинства, але чим далі вони йшли, тим незнайоміше все ставало. Сонце повільно підіймалося на небо, і тіні дерев подовжувалися, надаючи всьому дивного, майже магічного вигляду.

Коли вони досягли межі лісу Тіней, Аріана відчула різку зміну атмосфери. Ліс здавався густим і темним, навіть удень. Гілки дерев перепліталися між собою так щільно, що майже не пропускали світло. Повітря було важке і прохолодне, воно ніби тримало таємниці багатьох поколінь.

— Залишайся поруч зі мною, — попередив Кейрон, кидаючи їй короткий, але серйозний погляд. — Тут усе не таке, як здається. Іноді те, що ти бачиш, не є реальним. Тіні можуть грати з твоєю свідомістю.

Аріана проковтнула тривогу, намагаючись бути хороброю, і слідувала за Кейроном. Вона помітила, що він рухався з такою обережністю, наче кожен його крок був обдуманим. Це лише посилювало її відчуття небезпеки.

— Що таке ці тіні? — прошепотіла вона, намагаючись не привертати увагу до себе.

— Це душі тих, хто загинув у цьому лісі. Вони блукають тут вічно, не знайшовши спокою, — тихо відповів Кейрон, не дивлячись на неї. — Деякі з них намагаються знайти дорогу назад до життя, використовуючи чужі тіла.

Аріана відчула, як її шкіра стала холодною. Вона не могла уявити собі гіршого місця, ніж це. Але водночас щось у ній почало ворушитися. Відчуття тепла, те саме, яке вона вперше відчула вночі, знову повернулося. Ніби вогонь всередині її тіла намагався захистити її від темряви, яка оточувала їх.

— Тримайся ближче до мене, — ще раз повторив Кейрон, і його голос був ледь чутним. — Якщо тіні побачать у тобі слабкість, вони спробують заволодіти тобою.

Чим далі вони заглиблювалися в ліс, тим важче ставало дихати. Повітря було густе, мов туман, і навколо них лунали дивні звуки — чи то шепоти, чи то ледве чутні кроки. Аріана весь час озиралася, намагаючись зрозуміти, чи хтось іде за ними, але нічого не бачила.

Кейрон різко зупинився, коли перед ними з’явилася постать у тумані. Це був високий чоловік у старовинних обладунках, його очі були порожні, як у ляльки.

— Тінь… — прошепотів Кейрон. — Не рухайся.

Аріана завмерла, її серце закалатало в грудях. Тінь почала рухатися до них, і з кожним її кроком повітря ставало все холоднішим. Аріана відчула, як тепло в її тілі почало рости, майже википаючи зсередини. Її руки почали трястися, і в ту ж мить вона побачила, як із кінчиків її пальців вирвалися іскри.

Кейрон повернувся до неї і подивився прямо в очі.

— Контролюй це, Аріано. Не дай силі взяти гору над тобою.

Вона намагалася зібратися, але відчуття вогню всередині стало нестерпним. Її очі палахкотіли, і тінь, яка наближалася, наче відчула її силу. Тепер вона рухалася швидше, прагнучи дістатися до неї.

— Аріано! — крикнув Кейрон, але було вже пізно.

Полум’я вирвалося з її тіла, охопивши все навколо. Ліс наповнився яскравим світлом, і тіні зникли, мов дим, розсіяні жаром її вогню.

Аріана впала на коліна, важко дихаючи. Її руки ще тремтіли, а перед очима все пливло. Вона знову втратила контроль.

— Ти мусиш навчитися контролювати цей вогонь, — сказав Кейрон тихо, підходячи ближче. — Інакше він знищить тебе раніше, ніж тіні зможуть це зробити.