Епілог

Вечірні Суми нарешті вгамувалися. Над Пслом завис тонкий серп місяця, схожий на золоту стружку з верстата Бруні. Трійця сиділа на ґанку школи, де бетонні сходи ще зберігали денне тепло, а в повітрі пахло перемогою, липою та трішки — горілою ізоляцією від «малинової дев’ятки».

Бруні похмуро порпався у величезному синьому мішку, який він встиг «прихопити» як репарацію під час штурму недобудови ТЦК. Він витягав звідти то розтягнутий кашеміровий светр, то джинси з вишивкою, то дивну шкіряну куртку, що пахла одночасно дорогим парфумом і нафталіном.

— Знаєте що, набродо… — пробурчав гном, приміряючи на себе вельветову кепку. — Школа — це, звісно, стабільність і соцпакет. Але я відчуваю, що мій внутрішній металург прагне справжнього масштабу. Гляньте на це барахло! Це ж не просто шмотки. Це — ресурс!

Лола, яка знову зібрала своє чорне волосся у бездоганну гульку і одягла окуляри, скептично підняла брову. — Бруні, ти хочеш сказати, що вчитель хімії вищої категорії збирається стати «королем секонду» на Центральному ринку?

— А чому б і ні?! — Бруні виставив уперед вказальний палець. — Це ж чиста алхімія! Береш річ за копійки, додаєш трохи гном’ячого маркетингу, вигадуєш легенду про «вінтаж із Пекла» — і продаєш утридорога. Громило Гірчиця вже в темі, він обіцяв підігнати точку біля м’ясного павільйону. Там такий трафік, Лоло! Там такі люди! Там… — він заткнувся, витягаючи з дна мішка ту саму мідну лампу. — Там є запах справжнього бізнесу.

Патрік, який сидів поруч із Лолою, нервово поправляв свій зелений піджак. Його гуля на лобі вже не світилася, але серце калатало так, що, здавалося, це чути навіть на Ковпака. Він зиркнув на Лолу, потім на Бруні, який уже почав сортувати одяг за категоріями «Люкс» та «На город».

— Лоло… — тихо покликав Патрік, коли Бруні відійшов до машини вантажити «товар». — Слухай… Я розумію, що я — не олігарх. І що в мене немає «Геліка». Але після того, як ми впали в той торт… і після того, як ти врятувала мене в спортзалі…

Лола повернула до нього обличчя. В її очах крізь скло окулярів промайнула іскорка — та сама, багряна.

— До чого ти клониш, лепреконе? — вона ледь помітно посміхнулася.

— Я хотів запитати… чи не хотіла б ти… ну… — Патрік набрав у легені повітря. — Давай зідзвонюватися? Одинадцята вечора. Коли Данило вже спить, Гільза бачить сни про кібер-кісток, а в Сумах настає та сама тиша, коли чути, як росте трава в парку «Казка». Просто по телефону. Будемо обговорювати КТП, нові схеми Бруні… і взагалі.

Лола мовчала кілька секунд, дивлячись на свої руки. Потім вона повільно зняла окуляри і потерла перенісся.

— Одинадцята ночі, Патріку? — прошепотіла вона. — Це час, коли демонські сили найактивніші.

— Саме тому мені потрібна твоя «інтелігентна» підтримка, — Патрік хитро підморгнув.

— Добре, — Лола підвелася, обтрушуючи спідницю. — Об одинадцятій. Але якщо ти почнеш читати мені свої лімерики про золото — я заблокую твій номер через «Пекельного Кур’єра».

Патрік сяяв так, наче знайшов цілий горщик золота на кінці веселки над Хіммістечком.

Бруні тим часом уже завів «дев’ятку». З відчиненого вікна вилетіла стара візитка: «Адул Ель-Рахмат Рахим Лукум. Джин у 500-му поколінні. Консультації з базарного маркетингу». Вона впала в калюжу, і вода навколо неї раптом почала пахнути солодким східним тютюном та свіжим секондом.

— По конях, набродо! — крикнув Бруні. — Завтра в нас великий день. Базар чекає на своїх героїв.

Лола подивилася на лампу в руках гнома, потім на усміхненого Патріка. Вона відчувала: «Крила і указка» — це був лише початок. Попереду був справжній виклик. Попереду був БАЗАР.

КІНЕЦЬ П’ЯТОЇ КНИГИ. (Далі буде: «Вуса, собака і двері в базар»)