Розділ 7. Суботник у «Казці», дерев’яний рекет та котячий бренд

Аристарх Теодорович оголосив «день благоустрою» з таким виразом обличчя, ніби збирався принести весь педагогічний колектив у жертву богам чистоти. Замість звичних граблів та білила для бордюрів, вчителям видали тертки для магічного інею та антистатик для привидів.

— Колеги, — директор поправив краватку, яка сьогодні підозріло нагадувала змію, що заснула. — Парк «Казка» переповнений ментальними паразитами. «Сумський Сум», який Бруні так необачно витяг із підвалу, почав фонити. Якщо ми не почистимо парк, до вечора Кіт у чоботях почне просити милостиню на Воскресенській, а Альонушка втопиться в пісочниці від усвідомлення безглуздості буття.

Лола Валентинівна йшла центральною алеєю, міцно стискаючи свою титанову указку. Поруч дріботів Патрік, нервово поправляючи свій ідеально зелений піджак. Позаду, важко дихаючи, плентався Бруні. У його руках, обмотана шкільною шторою, лежала та сама сулія. Вона не вибухнула, але тепер вона... мугикала. Тихо, сумно, на мотив черги в Ощадбанк.

— Бруні, тримай цю гидоту рівно! — шикнув Патрік. — Від неї в мене навіть конюшина в петлиці зів’яла і пахне секондом!

— Вона важка, як совість завуча перед зарплатою! — огризнувся гном. — Вона вбирає в себе все навколо. Дивіться!

Бруні вказав на дерев’яного Кота у чоботях. Колись яскравий персонаж тепер виглядав як об’єкт для знесення. Його дерев’яні вуса опустилися, а в порожніх зіницях відбивався весь біль сумських маршруток у годину пік.

— Сли-и-иш, зелений, — прорипів Кіт, перегороджуючи шлях Патріку. — Піджачок від Gucci? Чи Balenciaga? Знімай. Мені для самогубства треба. Хочу повіситися на брендовому лацкані, бо в цьому дерев’яному житті немає жодного сенсу, окрім тріщин у масиві дуба.

Патрік обурено зойкнув, притискаючи піджак до грудей. 

— Це індивідуальне пошиття з магічної конюшини, ти, дрова обтесані! У тебе що, терміти в мізках завелися?

— У мене в мізках — порожнеча, — Кіт повільно підняв дерев’яну шпагу. — Бруні проніс повз мене ту сулію, і я раптом згадав, що я — всього лише колода, яку змусили посміхатися дітям. Знімай піджак. Хочу хоч раз у житті відчути себе елітним сміттям.

Лола зробила крок вперед. Її крила під плащем напружилися. 

— Ану в будку, антикваріат! — вона клацнула указкою, від якої полетіли сині іскри. — Бруні, відійди від нього! Твоя сулія діє на нього, як радіація. Він зараз розплачеться тирсою!

Тим часом біля кам’яного замку розгорнулася справжня драма. Величезний кам’яний велетень, який десятиліттями слугував просто декорацією, не встав, щоб битися. Він просто... сів на бруківку і закрив обличчя брилами-руками.

— Навіщо все це? — гудів велетень, і від його голосу дрижали шибки в найближчих багатоповерхівках. — Навіщо стояти, якщо все одно колись станеш щебенем? Я хочу бути бруківкою. По бруківці принаймні ходять люди, а на мене тільки голуби... ну, ви розумієте.

Перед ним стояв Торпеда. Фізрук примружився, дивлячись на гору каменю, яка розсипалася від депресії. 

— Чуєш, щебінь, — гукнув Віктор Степанович. — Ану встав! Спину рівно! Якщо ти зараз не піднімешся, я змушу тебе присідати, поки в тебе іскри з дупи не полетять. Депресія — це просто нетренована воля!

Велетень схлипнув кам’яною сльозою розміром із кавун. 

— Ви не розумієте... Бруні пройшов повз... від тієї банки тхне вічним понеділком...

Торпеда виплюнув свисток і підійшов впритул. 

— Мені плювати на банку. У мене за планом — оздоровлення парку. Якщо ти не встанеш за три секунди, я призначу тебе відповідальним за прибирання дитячого майданчика. Вічно.

Велетень здригнувся. Страх перед вічним прибиранням виявився сильнішим за магічну депресію. Він повільно почав підніматися, рипаючи гранітом.

А в глибині парку, біля покинутих атракціонів, Бруні нарешті не витримав. 

— Все, я її ставлю! Вона зараз проплавить мені руки!

Він поставив сулію на стіл у порожній касі каруселі «Орбіта». Скло каси миттєво вкрилося «морозом» сірого кольору. І тут з’явилися вони.

Цербери. Вони не нападали. Вони просто випливли з тіней каруселі — три високі постаті в синіх беретах контролерів. Але замість облич у них були розмиті плями, а з-під плащів чулося тихе гарчання трьох голів.

— Бруні... — прошипіли вони. — Ти приніс нам наш «общак». Він не вибухнув, бо він чекав на нас. Це паливо для нашої машини. Дай нам сулію, і ми зробимо так, що ти забудеш свій борг Аристарху. Ти просто... заснеш.

Гном уже протягнув руку до засува, його очі стали скляними. «Сумський Сум» кликав його до себе, обіцяючи спокій без вічних звітів та підвальних робіт.

— Бруні, ні! — Лола влетіла в касу, збиваючи гнома з ніг. — Патріку, золото!

Лепрекон, не задумуючись, жбурнув у сулію останню золоту монету. Метал вдарився об скло, і магічна удача зреагувала з концентратом суму. Сулія спалахнула яскравим золотим світлом. Сіра рідина всередині почала кипіти, перетворюючись на щось іскристе і бурхливе.

Цербери заверещали. Золоте світло для них було гіршим за кислоту. Вони почали розчинятися в повітрі, залишаючи по собі лише запах старої конторської книги.

Вечір застав героїв на виході з парку. Сулія в руках Бруні тепер світилася, як гігантський нічник. «Сумський Сум» не зник, але він... очистився. Тепер він пахнув не безнадією, а вечірнім чаєм та спокоєм після важкого робочого дня.

— Ми її... переварили? — спитав Патрік, оглядаючи свій врятований піджак.

— Ми її стабілізували, — відповіла Лола. — Тепер це не бомба, а батарейка. Аристарх буде задоволений.

До них підійшов Торпеда, ведучи за собою кам’яного велетня, який тепер старанно збирав папірці великими пальцями. 

— Велетень встав. Наброда пішла. Але, колеги... — фізрук подивився на сулію. — Ви розумієте, що тепер Цербери прийдуть не за сумом? Вони прийдуть за світлом. А за світло в цьому місті б’ються набагато жорсткіше.

З темряви замку вийшов директор. Він провів пальцем по сяючому склу.