Розділ 5. Тринадцятки в «Human», золоті кросівки та депресивний пульс

Лола Валентинівна сиділа в кабінеті інформатики, і її ліве крило, затиснуте між спинкою стільця та хребтом, нещадно затекло. Вона вже десять хвилин намагалася непомітно почухати лопатку об край монітора, поки п’ятий «А» у віконцях Zoom намагався зрозуміти, чому їхня вчителька раптом почала смикатися, наче її б’є струмом від клавіатури.

— Так, шановні хакери-початківці, — процідила Лола, поправляючи окуляри. — Слова Торпеди... тобто Віктора Степановича... змусили мене замислитися. Ми занадто довго грали в «нормальність». Тому сьогодні замість алгоритму приготування бутерброда ми напишемо дещо корисне.

Вона вивела на екран чорне вікно консолі.

— Це код «Цифрового щита». Він не просто блокує спам. Він вираховує геолокацію того, хто надсилає вам рекламу збільшення певних частин тіла, і надсилає йому у відповідь коротке, але ємне прокляття на діарею. Записуйте.

Чат вибухнув. Данило, чиє віконце світилося неоновим підсвічуванням геймерської мишки, примружився. 

— Валентинівно, а якщо я цей код трохи... підправлю? Щоб він не прокляття слав, а гроші з картки знімав? — зухвало спитав малий.

Лола хижо посміхнулася. 

— Спробуй, Данило. Але пам’ятай: у цифровому світі теж є цербери.

Через хвилину комп’ютер Данила видав звук розбитого скла. З його дисковода, якого в сучасній збірці взагалі не мало бути, вилетіла стара залізна гривня і зі дзвоном покотилася по столу. У спільній конференції раптом з’явився новий учасник без камери, але з ніком «Пекельний Кур’єр».

— Ваша дитина — геній, дайте їй грошей на чіпси, — проскрипів голос із динаміків усіх учнів. — Інакше я замовлю на вашу адресу три тонни гною. Дякую за увагу.

Лола спокійно вимкнула мікрофон і зайшла в систему «Human». Навпроти прізвища Данила вона впевнено вліпила «13». Сервер школи на мить захлинувся, кулер ноутбука заревів, як поранений звір, а вчительський чат у Viber миттєво ожив повідомленням від завуча Світлани: «Валентинівно! Чому в мене на екрані замість журналу палаюча пентаграма і напис: "Атестація завершена"?»

— Це оновлення ПЗ, Світлано Іванівно, — пробурмотіла Лола, закриваючи кришку ноутбука.

Тим часом на другому поверсі Патрік намагався вижити. Віктор Степанович, він же Торпеда, вирішив, що дощ — не привід скасовувати фізкультуру, і вигнав усіх у коридор.

— Човниковий біг! Від стіни з портретом Шевченка до вогнегасника! — гримів Торпеда. — Хто прийде останнім — той наброда!

Патрік, прихилившись до підвіконня, непомітно витягнув із кишені жменю магічного пилку. Йому було шкода дітей, які дихали пилом зі старих матів, тому він легенько дунув у бік бігунів. 

— Трохи ірландської удачі ще нікому не завадило, — шепнув лепрекон.

Ефект був миттєвим. П’ятикласник Андрійко на першому ж розвороті спіткнувся, але замість того, щоб розбити коліно, витягнув із кросівка купюру в двісті гривень. На другому колі дівчинка Соня знайшла в кишені спортивки новий iPhone. Коридор перетворився на божевільню. Учні бігали, як навіжені, підбираючи з підлоги жуйки, навушники та дрібні долари.

Торпеда зупинив секундомір. Його важка рука лягла Патріку на плече, ледь не вбивши лепрекона в підлогу. 

— Удача — це як допінг, ірландцю, — тихо сказав фізрук, дивлячись прямо в очі Патріку. — Від неї м’язи не ростуть, тільки жадібність. Чуєш, як золото в їхніх кишенях дзвонить? Це звук ліні.

Торпеда сплюнув і вказав на підлогу. 

— Віджимайся, Патріку. Поки твоя «удача» не вийде разом із потом. А ви, стадо капіталістів, — гроші в скриньку на ремонт спортзалу! Швидко!

А в підвалі, за важкою сейф-шафою, Бруні витирав холодний піт. Скляна сулія з «Сумським Сумом» більше не була просто банкою з брудом. Вона пульсувала. Повільний, важкий ритм віддавався в п’ятах гнома.

Тук... тук... тук...

Бруні почув шкрябання зовні. У вузьке підвальне віконце заглядала тінь. Вона не мала чіткої форми, але три пари очей, що світилися тьмяним жовтим, не залишали сумнівів. Цербери-клептомани відчули свій «общак».

На підвіконня щось упало. Бруні підійшов ближче. Це був старий дитячий черевичок, рожевий і вицвілий, який явно пролежав десь у заначці десятки років. Поруч лежав пожовклий аркуш із старого класного журналу 1954 року.

Гном провів пальцем по рядках. Замість імен учнів там значилися: «Абаддон — запізнився на географію», «Бельфегор — не здав щоденник». А внизу приписка почерком Аристарха: «Якщо радість викрасти повністю, місто стане ідеальним для контролю. Суми — це батарейка, яка заряджається від сліз. Берегти сулію, бо вибух депресії зупинить час».

— Ми не просто в школі, — прохрипів Бруні. — Ми в епіцентрі терміналу, який качає емоції з усього міста.

Ввечері на ганку знову зібрався «набродський» консиліум. Лола виглядала так, ніби щойно повернулася з війни, Патрік тремтів після ста віджимань, а Бруні все ще стискав у руках старий черевичок.

— Я сьогодні поставила тринадцятку, — втомлено сказала Лола, запалюючи сигарету. — І знаєте що? Система не вибухнула. Вона просто прийняла це як належне. Торпеда мав рацію: якщо не ховати магію, місто починає вважати тебе своїм. Але страшно не це.

— А що? — спитав Патрік, висипаючи з черевика рештки золотого пилу.

— Страшно те, що діти не здивувалися бісу в Zoom. Вони просто запитали, чи можна замовити через нього піцу.

З глибини школи вийшов Аристарх Теодорович. Він витирав руки білою хусткою, на якій виднілися червоні плями. 

— Колеги, ви чудово влилися, — усміхнувся директор. — Місто вже почало вас перетравлювати. Але завтра в нас «День відчинених дверей». Прийдуть батьки. І повірте, після того хаосу, що ви натворили сьогодні, вони будуть страшнішими за будь-яких церберів-клептоманів.

Він подивився на сутінки, що огортали місто. 

— Готуйте заспокійливе. І, Лоло... приберіть тринадцятку з журналу. Батьківський комітет не схвалює непарні числа в системі хаосу.