Розділ 4. Цифрові ікси, демонський коньяк та фізрук-філософ

Лола поправила окуляри і грізно глянула на Гільзу. Вівчарка-кіборг застигла з дротом у зубах, наче вона — частина інженерної конструкції, а не домашній терорист. 

— Гільзо, якщо ти перекусуш інтернет, я вирахую твій раціон за формулою «одна кістка на три дні», — процідила Лола.

Вона клацнула мишкою, заходячи в Zoom. Голова гуділа після лінійки, а перед очима все ще стояв Данило зі своїм «естетичним кастингом». 

— Так, одинадцятий клас, вітаю, — почала Лола, не дивлячись на список учасників. — Сьогодні у нас складна тема. Відкладаємо ваші коди, алгоритми і Python. Нам треба розібратися з фундаментальними речами.

Вона вивела на екран графічний планшет і почала натхненно малювати графіки квадратичних функцій, паралельно виводячи дискримінант. 45 хвилин вона розказувала про корені рівняння, про те, як парабола прагне до нескінченності (зовсім як черга за гуманітаркою в перший місяць війни), і як важливо знати, де функція перетинає вісь ікс.

Одинадцятикласники мовчали. У віконцях Zoom було видно, як хтось п’є чай, хтось гладить кота, а хтось просто завмер з відкритим ротом.

— Отже, підсумуємо, — Лола переможно витерла віртуальну дошку. — Питання по коду, змінним чи циклах є? Все зрозуміло?

У чаті з’явилося повідомлення від Данила (який, очевидно, забіг подивитися на «фігурну вчительку» і до старших): «Валентинівно, парабола була шикарна, фігурна така. Але ми тут на інформатику збиралися. Python будемо вчити чи сьогодні день ностальгії за восьмим класом?»

Лола завмерла. Вона швидко прокрутила список уроків. 11-й клас. Інформатика. А вона щойно 45 хвилин «насилувала» їх алгеброю, яку вони здали три роки тому.

У навушниках пролунав дружній регіт тридцяти голосів. 

— Вибачте, Валентинівно! — вигукнув хтось із хлопців. — Але ви так красиво пояснювали про ікс, що ми вирішили не перебивати. Це було найкраще повторення за все наше життя!

Лола відчула, як її крила під піджаком напружено здригнулися. 

— Вийдіть з конференції, — спокійно сказала вона. — І щоб я до завтра жодного ікса у ваших кодах не бачила. Тільки Python. Тільки хардкор.

Вона вимкнула камеру і впала обличчям у стіл. Гільза, відчувши момент слабкості, таки перекусила дрібний дріт і радісно гавкнула.

Ввечері того ж дня школа наповнилася запахом, який зазвичай не передбачений санітарними нормами. В підсобці кабінету хімії було затишно. Аристарх Теодорович сидів на низькому табуреті, а вчителі розставили стакани для реактивів.

— Колеги, — Лола дістала з сумки темну пляшку. — Це не з АТБ. Це демонський коньяк. Рекомендую пити малими дозами, бо після великих можна випадково звільнитися і поїхати воювати в Пекло.

— Наливай, — скомандував фізрук Віктор Степанович «Торпеда», людина, яка могла зупинити біг на 100 метрів одним поглядом. — Після сьогоднішньої медкомісії мені навіть магія не страшна.

Коньяк пішов м’яко, залишаючи в горлі присмак паленого цукру та стародавніх проклять. Вчителька історії почала розповідати, що вона насправді бачила заснування Сум, а завуч пані Світлана раптом розпустила гульку і виявилося, що в неї волосся до самої підлоги.

Патрік і Лола, відчуваючи, що в приміщенні стає занадто «магічно», вийшли на ганок. Вечірні Суми були тихими, тільки десь далеко було чути гул генераторів.

— Знаєш, — Патрік запалив сигарету (звісно, магічну, яка пахла конюшиною), — а ти в образі математички ще небезпечніша, ніж з мечем. 

— Це через КТП, Патріку, — Лола сперлася на перила, насолоджуючись прохолодою. — Воно висмоктує душу краще за будь-якого екзорциста.

Поруч з ними з’явився Віктор Степанович. Він випустив хмару диму і подивився на них своїми всезнаючими очима фізрука.

Торпеда сплюнув у бік розбитої клумби і примружився, дивлячись на Патріка, який намагався витрусити попіл зі свого ідеально зеленого піджака.

— Чуєш, лепреконе... і ти, Лоло, — фізрук випустив товсту цівку диму. — Ви тут бігаєте з цими планами, крила ховаєте, намагаєтесь у НУШ гратися. Але для цієї школи, для цих бабць під під’їздами і навіть для Данила з 5-го «А» ви поки що просто наброда.

Лола сіпнула плечем. Слово різануло гостріше, ніж титанова указка. 

— Наброда? — перепитала вона. — Я тут у педі вчилася, коли ти ще ядро в пісочницю кидав, Вітю.

— Вчитися — не значить бути своєю, — Торпеда усміхнувся кутиками рота, де застрягла вічна іронія. — Ви зальотні. Магічні туристи. Ви тут, бо вас притисло, а не тому, що ви корінням у цей асфальт вросли. Хочете перестати бути набродою? Хочете, щоб місто вас прийняло, а не просто терпіло?

Патрік напружився, відчуваючи, як золото в кишені стало важчим. — І що треба зробити? Здати нормативи з підтягування на турніках біля Псла?

— Треба перестати ховатися, — Торпеда кинув недопалок і розтер його кросівкою. — Наброда завжди озирається. Свої — дивляться прямо. Завтра, коли зайдете в класи, забудьте про «маскування». Дайте їм справжню магію, а не ту, що по методичці. Бо Суми наброду чують за кілометр. І повір мені, вони її не люблять.

Він розвернувся і пішов у глибину коридору, лишивши Лолу та Патріка в тиші, яку порушував лише далекий звук сирени.

А в цей час усередині кабінету хімії Бруні з ліхтариком у зубах нарешті відсунув стару сейф-шафу, яку, здавалося, не рухали з часів перебудови. За нею, у ніші, закладеній цеглою, він побачив щось, що ніяк не вписувалося в інвентаризацію школи.

Це була скляна сулія, обмотана чорним дротом, на якій висів важкий сургучевий замок із відбитком триголового пса. Товариство церберів-клептоманів.

— От же ж... — прошепотів Бруні, обережно торкаючись скла. Він очікував знайти там золото чи магічні порошки, але всередині сулії повільно плавало щось густе, сіре і абсолютно позбавлене світла. Це був «Концентрат Сумського Суму» — субстанція, яку клептомани збирали десятиліттями, викрадаючи хвилини радості у перехожих, смак дитинства у випускників та надію у вчителів перед зарплатою.