Розділ 3. Класний керівник, ельфійська краватка та лінійка під бетоном

Аристарх Теодорович простягнув Лолі папку, яка на дотик була такою важкою, наче в ній зберігалися протоколи допитів грішників, а не особові справи десятирічних дітей.

— Ось твій п’ятий «А», Лоло. Твоє особисте дев’яте коло, — директор посміхнувся, і в кутиках його губ промайнуло щось підозріло схоже на співчуття. — Вони щойно перейшли з початкової школи. Вони ще вірять у дива, але вже знають, як зламати електронний щоденник.

Лола відкрила папку. З фотографій на неї дивилися ангельські обличчя, які явно приховували плани з повалення вчительського авторитету.

— І ще одне, — завуч, пані Світлана, жінка зі сталевим пучком на голові та поглядом, що пробивав бетонні перекриття, нахилилася до Лоли й прошепотіла: — Будь обережна з Данилом. Це їхній неформальний лідер. Вчора на перекличці в Телеграмі він заявив друзям, цитую: «Якщо наша нова класна керівничка не буде такою ж гарною і фігуристою, як попередня Мар’яна Іванівна, то я на її уроки ходити не буду. У мене естетична алергія на некрасиву математику».

Лола відчула, як її білий хвіст під столом миттєво згорнувся в знак питання, а потім різко випрямився, як антена.

— Естетична алергія? — Лола повільно підняла погляд на завуча. — Значить, хлопчик хоче стандартів краси? Добре. Він отримає таку геометрію форм, що в нього теорема Піфагора викличе екстаз.

— Головне, щоб він не викличе поліцію через твої крила, — зітхнув Аристарх Теодорович. — Йди, готуйся. Завтра лінійка. І пам’ятай: у підвалі акустика хороша, тому старайся не кричати демонічним ультразвуком, якщо вони почнуть малювати карикатури на дошці.

Лола вийшла з кабінету, міцно притискаючи папку до грудей. Вона вже уявляла, як Данило скануватиме її зовнішність. Демонічна гордість була зачеплена. Мар’яна Іванівна, можливо, і була еталоном початкової школи, але тепер на сцену виходила вища математика в образі білого демона.

— Ну що, Данило, — процідила вона крізь зуби, крокуючи коридором. — Готуй зошити. Твій естетичний шок тільки починається.

Ранок першого вересня в родині сумських міфічних істот нагадував підготовку до десантування в тил ворога.

У квартирі на Ковпака Лола стояла перед дзеркалом. Гільза сиділа поруч, схиливши голову набік, і підозріло спостерігала за тим, як її господарка намагається втиснути свою демонічну природу в рамки «Етикету вчителя». 

— Гільзо, не дивись так на мене, — буркнула Лола, затягуючи чорну спідницю-олівець. — Це маскування. 

Вона одягла білу блузку, яка ледь застебнулася на грудях, і піджак, у якому довелося зробити два акуратні прорізи для крил. Волосся Лола зібрала в ідеальну, тугу гульку, зафіксувавши її титановими шпильками. Окуляри в строгій оправі довершили образ. 

— Ну що? — вона повернулася до собаки. — Фігуристо?

 Гільза коротко гавкнула, що на собачій мові означало: «Завуч би плакала від заздрощів».

Тим часом на Роменській, у гном’ячому будинку, панувала справжня паніка. Бруні стояв посеред гори залізяччя, а його батько, старий гном у засмальцьованому фартуху, допомагав синові з вузлом краватки. 

— Сину, вчитель — це ж майже як коваль, тільки замість металу в тебе мізки дітей! — басив батько. 

Бруні пихтів, намагаючись не задихнутися від тугого комірця. Краватка в нього була особлива — трофейна, з вишитими ельфійськими вухами по краях. 

— Мамо, де мій затискач для краватки у формі гайкового ключа?! — кричав Бруні на всю хату. 

Його мати вибігла з кухні, витираючи руки об рушник, і з гордістю поправила синові піджак: 

— Ти в мене найкрасивіший хімік у всіх Сумах. Тільки не підірви школу в перший же день, добре?

А в селі Патрік стояв на табуретці, поки його мама з ніжністю прасувала його найкращий парадний піджак насичено-зеленого кольору. 

— Мій дорогий лепреконе, — примовляла вона, випускаючи пару з праски. — Нехай цей піджак принесе тобі удачу. І дивися, щоб діти не висмикнули нитки на сувеніри. Ти ж у мене тепер освічена людина, вчитель алхімії! 

Патрік дивився у вікно, перевіряючи, чи не крадуть Цербери-клептомани сонячне світло, і поправляв білу сорочку. 

— Мамо, головне, щоб Лола помітила, що я вибрав саме той відтінок зеленого, який пасує до її очей, коли вона сердиться, — прошепотів він, червоніючи.

Шкільний підвал був перетворений на святкову залу. Замість високого неба — низькі бетонні перекриття, обмотані ізоляцією труби замість колон, а замість сонця — тьмяні лампи, які періодично миготіли в ритмі серцебиття міста.

Але атмосфера була неймовірною. Діти у вишиванках, з букетами айстр та гладіолусів, стояли рівними рядами. Запах вогкості підвалу змішувався з ароматом квітів і дешевих парфумів старшокласників. Це була лінійка незламності — тут не було пафосних промов, тут була тиха радість від того, що вони всі знову разом.

Лола стояла біля таблички «5-А». Її білий хвіст був акуратно прихований під довгим піджаком, але крила, попри всі намагання їх притиснути, трохи випиналися, створюючи величний силует.

До неї підійшла група хлопчиків. Попереду йшов той самий Данило — акуратно зачесаний, з метеликом і поглядом досвідченого критика моди. Він зупинився перед Лолою, повільно оглянув її з ніг до голови, затримався на фігурі, яку підкреслювала спідниця, і нарешті задоволено кивнув своїм «поплічникам». 

— Норм, пацани, — кинув він через плече. — Математика буде чотка. Залишаємось.

Лола відчула, як її демонічне «Я» замуркотіло від задоволення, але зовні залишилася непохитною. 

— Рада, що пройшла твій кастинг, Данило, — сухо сказала вона. — А тепер стань у стрій, бо перший урок почнеться з перевірки твого «естетичного» знання таблиці множення.

Раптом маленька дівчинка з величезними бантами підійшла ближче і з острахом торкнулася піджака Лоли якраз там, де відчувався вигин крила. 

— Валентинівно... а це у вас справжні крила? — пошепки запитала вона. — Це по НУШу так треба для вчителів математики?