Глава 1. Темрява над Гніздом Орлів

Сюди було заборонено приходити, і кожен із нас це знав.  Старійшини називали це місце Відкритими Землями. Територія, де скелі розступалися, і небо ставало занадто великим, занадто небезпечним для таких, як ми. Межа була позначена старими, похилими стовпами з вирізьбленими знаками перестороги, які ми, дурні, щасливо проминули ще годину тому.

- Якщо батько дізнається, він вирве мені пір’я ще до того, як воно виросте, -  засміялася Мірра, але під сміхом ховався страх.

Ми сиділи біля озера. Воно було дивом, про яке ми тільки чули від старших. Тут, внизу, куди було заборонено ступати будь-кому з нашого племені , природа буяла дико і вільно. Вода була прозорою, напоєною запахами трав і нагрітого каменю, а не сирістю печер. Я сиділа на пласкому  камені, зануривши ноги у прозору блакить, і слухала, як дзвенить сміх моїх подруг. Мірра бризкала водою на інших, її мокре волосся липло до щік, а сміх відлунював від високих скель, що оточували нашу долину, наче стіни фортеці.

Ми були дітьми неба, але зараз, на землі, ми були просто молодими й безтурботними.

- Хай дізнається! -  гукнув хтось із хлопців. -  Ми не кроти, щоб усе життя сидіти в норах! Небо наше!

Я підвела погляд. Хлопці дерлися на прямовисну скелю на протилежному боці. Там гори були вищими, не такими, як наші затишні ущелини.

- Дивись, Варро! -  штовхнула мене Мірра. - Твій Альтаїр знову хоче довести, що довести, що він безсмертний.

Альтаїр був уже на самому піку. Він стояв на вузькому уступі, вітер куйовдив його темне волосся. Він виглядав не як зляканий втікач, яким нас вчили бути, а як справжній дух гір, гордий і неприборканий. Його силует чітко вирізнявся на тлі сонця, наче був висічений з каменю. Він вказав рукою на світило, а потім на мене, сміючись.

- Я дістану для тебе сонце, Варро! -  його голос ледве долинав через шум вітру.

Альтаїр став на краю найвищого виступу. Він розкинув руки, ніби вже відчував пір’я замість шкіри, і стрибнув. Його політ був бездоганним, довгим і стрімким. Він увійшов у воду майже беззвучно, і ми всі, затамувавши подих, чекали, поки його голова вирине на поверхню. Коли він з’явився і струснув мокрим волоссям, я полегшено видихнула. Ми сміялися, плескали в долоні. Це була мить чистої, забороненої свободи. І саме в цю мить світ здригнувся.

Це не нагадувало грім. Це був глибокий, вібруючий гул.  Сонце, що хвилину тому сліпило очі, раптом згасло. Я рвучко обернулася .З півночі, з боку чужих долин, насувалося дещо страшне. На нас пожираючи блакить неба, насувалася чорна, неприродно густа хмара. Вона не пливла -  вона повзла, важка й огидна, клубочилася, наче дим від велетенського згарища. Сонце зникло, і вода в озері миттєво стала чорною, наче смола.

 - Що це таке? -  прошепотіла Мірра, відступаючи від води.

Усі завмерли. Хлопці у воді перестали сміятися. Тиша стала такою густою, що дзвеніло у вухах.

-  Тікаймо! -  крикнув хтось із хлопців знизу. -  Буря іде! До печер, швидко!

Всі навколо заметушилися. Дівчата вихоплювали ноги з води, хапали свій одяг і бігли до стежки, що вела до нашого поселення. Хлопці вже мчали берегом.

-  Варро, біжи! -  гукнула Мірра, озираючись на бігу.

Але я не могла поворухнутися. Мої ноги наче приросли до того каменя. Я стояла і дивилася вгору, на ту чорну безодню, що нависла над нами. Хмара опустилася нижче, майже торкаючись верхівок скель. І в самому центрі того мороку, серед вихорів чорного туману, щось ворухнулося. Туман розійшовся, і я побачила їх. Очі.

Величезні, палаючі тьмяним, жовтим вогнем очі. Вони не належали жодній тварині, яку я знала, і в них не було нічого людського. Вони дивилися не на селище, не на озеро. Вони дивилися просто на мене. У тому погляді була безодня. Давня, холодна злоба, від якої хотілося стулитися і зникнути. Воно знало, що я тут. Воно прийшло по щось... або по когось.

-  Варро! - крик Альтаїра, що доносився до мене, розірвав заціпеніння, але я все ще не могла відвести погляду від тих жахливих очей у хмарі.

Альтаїр вискочив з води, мокрий і розлючений, схопив мене за руку і смикнув так сильно, що я ледь не впала.

-  Не дивись туди! Біжи!

Тільки дотик його теплої руки розірвав цей гіпнотичний зв'язок. Я вдихнула повітря, ніби вирвалася з глибини, і ми побігли. Побігли геть від проклятого озера, розуміючи, що наше дитинство закінчилося в ту мить, коли ми перетнули межу. Але темрява за спиною не відставала, вона текла слідом, як чорна ріка.

Ми влетіли в поселення, коли тривожний ріг вже сурмив на повну силу. Наш дім - це не дерев’яні хатини в низинах. Ми жили в самому серці гори. Входи до наших домівок були витесані прямо в скелях, з’єднані вузькими кам’яними мостами та прихованими тунелями. Зазвичай тут панував спокій, але зараз Гніздо нагадувало розворушений мурашник. Люди бігали, хапали зброю, згортали пакунки з їжею. Крики лунали відлунням від кам’яних стін..

-  Додому, швидко! - кинув Альтаїр, підштовхуючи мене до входу в нашу родинну печеру, а сам кинувся до своїх.

Я ледве переступила поріг, як мене схопили за плечі.

-  Варро! Жива!

Мати. Її обличчя було білим, як крейда, а руки тремтіли. Вона притисла мене до себе так міцно, що перехопило подих, але вже за мить різко відсторонила і струснула.

-  Де ти була?! Де ви були, я тебе питаю?! -  її голос зірвався на крик. - Ми чули грім! Вартові бачили темряву над озером! Ви виходили за межі?!

Я відкрила рота, щоб виправдатися, сказати, що ми просто хотіли скупатися, але слова застрягли в горлі, коли я побачила батька. Він стояв біля столу, поспіхом збираючи сувої та ножі в шкіряну торбу. Він повільно підвів голову. У його очах не було материнської істерики. Там був холодний, важкий вирок.

-  Ми просто... - почала я пошепки.

-  Ви просто вивели Його на нас, -  тихо, але страшно перебив батько.

Він підійшов ближче, і я мимоволі втиснулася в холодну стіну печери.

- Скільки разів старійшини казали вам? Скільки разів я казав тобі, Варро? - батько говорив крізь зуби, і кожне слово падало, як камінь. -  Ми ховаємося не просто так. Ми не розпалюємо вогнищ на відкритому місці, ми не співаємо пісень у долинах. Ми тіні! А ви... ви вирішили погратися в свободу на очах у ворога.