Розділ 7

Сніг валив стіною, перетворюючи гірську ущелину на білу пастку. Кайлос лютував десь там, за завалами скель, але тут, унизу, панувала дивна, майже магічна тиша. Ейк лежав на холодному камінні грота, його дихання було важким, а поранене крило безсило розпласталося по замерзлій землі. Його срібне пір’я, колись сліпуче, зараз було потьмянілим від крові та бруду.

​Ліра не гаяла часу. Вона розірвала свій теплий плащ на довгі смуги, щоб зробити нові пов'язки. Її пальці заклякли від холоду, але вона не зупинялася. Вона знала: якщо Ейк зараз замерзне, його серце, звикне до розрідженого гірського повітря, може просто зупинитися.

​— Ти... ти знову це зробила, — прошепотів Ейк, ледь розплющивши золотисті очі. — Ти стрибнула в безодню, знаючи, що я можу не підхопити тебе.

​— Я знала, що ти не даси мені впасти, — Ліра приклала до його чола руку. — Ти занадто гордий, щоб дозволити земній дівчині зіпсувати твій ідеальний сніг своїм падінням.

​Ейк ледь помітно посміхнувся. Він спробував поворухнути здоровим крилом, і воно, наче за покликом природи, обхопило Ліру, притискаючи її ближче до його тіла. Це було дивне відчуття — м’якість пір’я захищала її від крижаного протягу, а тепло його тіла почало зігрівати її тремтячі плечі.

​— Послухай, — раптом сказав він, вдивляючись у темряву за межами грота. — Чуєш цей свист? Це не просто вітер.

​Ліра прислухалася. Здавалося, повітря між скелями видавало довгий, тонкий звук, схожий на флейту.

​— Це мова мого народу, — продовжив Ейк. — Ми називаємо це «Співом Висот». Кожен скельний розлом має свою ноту. Кайлос не чує її, бо його вуха забиті жадобою влади. Але мої вірні гвардійці... вони шукають цей звук. Вони знають, що я десь тут.

​— Але як вони знайдуть нас у цій бурі? — запитала Ліра, підкладаючи сухий мох під його голову.

​— Твій кристал, — Ейк вказав на камінь, що все ще слабко мерехтів у її сумці. — Його світло не звичайне. Це світло землі, яке ми, орли, бачимо навіть крізь найнайгустіші хмари. Якщо ти винесеш його до входу і піднімеш угору, це буде як маяк для тих, хто залишився вірним.

​Ліра вагалася. Це означало відкрити їхнє місцезнаходження і для Кайлоса. Але погляд Ейка був таким рішучим, що вона кивнула. Вона підійшла до виходу, де сніг кружляв у божевільному танці, і підняла кристал над головою. Блакитне сяйво прорізало білу стіну бурі, розходячись колами, наче камінь у воді.

​Минули довгі хвилини напруженого очікування. Раптом з неба, крізь гуркіт вітру, почувся відповідний крик — чистий, владний і гордий. Три сріблясті тіні прорвали завісу снігу і приземлилися біля грота. Це були гвардійці Срібного Піка.

​— Мій принце! — перший з них, старий воїн із посіченими крилами, схилив коліно перед пораненим Ейком. — Ми думали, ви загинули. Кайлос оголосив себе королем і сказав, що ви зрадили небо.

​— Небо неможливо зрадити, Маркусе, — відповів Ейк, намагаючись підвестися за допомогою Ліри. — Його можна лише втратити в собі.

​Гвардійці з подивом дивилися на людську дівчину, яка підтримувала їхнього володаря. Вони ніколи не бачили людей так близько, а тим паче не бачили, щоб принц дозволяв комусь торкатися своїх крил.

​— Вона врятувала мені життя, — твердо сказав Ейк, перехопивши їхні погляди. — І вона навчила мене літати там, де я раніше лише падав. Тепер слухайте: Кайлос чекає нагорі. Він думає, що я слабкий. Але він не знає, що я тепер маю зброю, якої немає у нього.

​— Яку зброю, мій лорде? — запитав Маркус.

​Ейк подивився на Ліру, потім на свої перев’язані крила.

— Довіру. І знання того, що земля і небо — це одне ціле. Ми не будемо битися з ним у лоб. Ми використаємо стежки, які знає Ліра. Ми вдаримо звідти, звідки орли ніколи не чекають атаки — знизу.

​Ліра розгорнула на снігу стару карту гір, яку вона завжди носила з собою.

— Тут є старий тунель, що веде прямо до тронної зали Срібного Піка. Він вузький, але якщо ми пройдемо ним, ми опинимося в самому серці королівства раніше, ніж Кайлос встигне повернутися з полювання.

​Ейк кивнув. Його очі знову спалахнули тим самим золотом, яке бачило сонце.

— Готуйтеся. Завтра, коли зійде перша зірка, Айрондель знову стане вільним. А ти, Ліро... ти будеш першою людиною, яка увійде в наш замок не як полонянка, а як та, хто принесла нам світло.

​Ніч у гроті більше не була холодною. Вона була наповнена шепотом планів, надією та тихим співом зірок, який тепер чули вони обоє.