Розділ 5

Ніч на гірському карнизі була холодною, але небо... небо тут було таким близьким, що здавалося, варто лише простягнути руку — і пальці зануряться у зоряний пил. Ейк сидів на самому краю прірви, звісивши ноги в порожнечу. Його здорове крило було напіврозгорнуте, вловлюючи рідкісні пориви нічного вітру, тоді як поранене, щільно притиснуте до спини, нило тупим болем.

​Ліра розпалила крихітне вогнище з сухого гілля гірського ялівцю. Дим був солодким і пряним. Вона бачила силует Ейка на фоні величезного місяця і відчувала, як у цій тиші між ними народжується щось нове — щось міцніше за звичайну вдячність.

​— Твої зірки... — тихо почала вона, підходячи до нього з горнятком гарячого трав’яного звару. — Вони там, нагорі, такі ж самі, як і тут, у підніжжі?

​Ейк обернувся. Його золотисті очі в темряві світилися м’яким, майже котячим світлом.

— Ні. З висоти Срібного Піка вони не мерехтять. Вони співають. Кожна зірка має свій тон. Полярна — це високий, чистий звук срібної струни. Сіріус — це глибокий бас, від якого вібрують пір’я. Ми, орли, орієнтуємося не за світлом, а за цією музикою. Коли я впав... тиша була найстрашнішим, що я відчув. Світ став німим.

​Ліра сіла поруч, не боячись висоти. Вона простягнула йому горня.

— Спробуй. Це додасть сил твоїм м’язам. Там корінь «гірського духу».

​Ейк обережно зробив ковток і скривився.

— Гірке, як зрада мого брата.

​— Його звати Кайлос, чи не так? — Ліра вгадала ім’я за тими уривками слів, що він бурмотів у лихоманці.

​Ейк кивнув, і його обличчя знову стало кам’яним.

— Він завжди був у моїй тіні. Я думав, що захищаю його, даючи йому другі ролі в кожному польоті. Я не розумів, що для орла бути другим — це те саме, що не мати крил зовсім. Він змовився з Тіньовими Мисливцями, щоб скинути мене. Вони пообіцяли йому корону, але натомість принесли лише темряву. Тепер Айрондель задихається під їхнім гнітом.

​— Саме тому ти мусиш повернутися, — Ліра поклала руку на його поранене крило. Ейк здригнувся, але не відсахнувся. — Але не як завойовник, а як той, хто пізнав вагу землі.

​Вона дістала зі своєї сумки дивну конструкцію — тонкі планки з легкого, але неймовірно міцного «залізного дерева» та шовкові стрічки, змочені в соку магічних ліан.

​— Що це за іграшка? — підозріло запитав принц.

​— Це твій шанс на перший стрибок, — очі дівчини горіли азартом. — Я розробила цей каркас. Він підтримуватиме твоє зламане крило в правильному положенні, не даючи кісткам зміщуватися під час напруги. Магія ліан діятиме як додатковий м'яз.

​Ейк дозволив їй закріпити конструкцію. Це було принизливо для гордого воїна — носити «дерев’яне пір’я», але коли Ліра затягнула останню стрічку, він відчув дивну цілісність. Його ліве крило більше не здавалося мертвим вантажем.

​— А тепер... — Ліра підвелася і відступила на крок. — Спробуй. Не лети, Ейку. Просто відчуй повітря. Поговори з ним.

​Ейк підійшов до самого краю. Безодня під ним манила і лякала одночасно. Він заплющив очі. Він перестав слухати шум вогнища чи дихання Ліри. Він шукав той самий «спів зірок». Спершу була тиша. Потім — ледь помітний писк комах у траві далеко внизу. А потім... низький, вібруючий гул самого вітру, що бився об скелі.

​Він розправив крила. Каркас Ліри тримав поранене крило міцно, як залізна рука друга. Ейк зробив глибокий вдих, наповнюючи легені холодним повітрям, і... відштовхнувся.

​Це не був політ. Це був довгий, контрольований планерний стрибок. На мить Ліра серце в п’яти сховала — вона побачила, як срібляста постать стрімко падає вниз. Але за секунду до зіткнення зі скелею нижче, Ейк змахнув здоровим крилом, а поранене, підтримане каркасом, вловило висхідний потік.

​Він пролетів метрів тридцять і м’яко приземлився на сусідній виступ.

​— Я зробив це! — його крик відлунював у горах. — Ліро! Я відчув його! Вітер знову зі мною!

​Дівчина махала йому рукою, сміючись від щастя. Але її радість була короткою. Високо над ними, наче чорний хрест, розпластався силует величезного птаха. Тіньовий розвідник почув крик Ейка.

​Ейк миттєво зрозумів свою помилку. Він був занадто помітним у своєму сріблі під світлом місяця.

— Ліро, ховайся в ущелину! — закричав він, намагаючись повернутися до неї, але підйом вгору вимагав набагато більше сил, ніж спуск.

​Чорна тінь пішла на круте піке. Це був не просто птах — це був бойовий перевертень у повній екіпіровці. Його кігті виблискували чорною отрутою.

​— Тобі не втекти, брате! — пролунав зверху голос, від якого в Ейка все похололо. Це був Кайлос. Він особисто прийшов закінчити справу.

​Ейк стояв на вузькому виступі, затиснутий між прірвою і ворогом. Його єдиною зброєю був каркас на поламаному крилі та дівчина, яка заради нього ризикнула всім. У цю мить він зрозумів: це буде не битва за небо. Це буде битва за право називатися людиною... або орлом.

​— Ліро, дай мені свій кристал! — крикнув Ейк, готуючись до останнього кидка. — Ми покажемо йому, що світло землі яскравіше за темряву їхніх сердець!