Розділ 4

— Швидше, за скелю! — скомандувала Ліра, хапаючи Ейка за здорову руку.

​Вона знала цей ліс краще за будь-якого мисливця. За Срібним джерелом, прихований густим плющем та віковими мохами, зяяв вузький розлом у горі. Це був вхід до печер, які місцеві називали «Диханням Землі».

​Ейк ледь встиг скласти свої величні крила, притискаючи їх до спини так щільно, що пір'я боляче затріщало. Щойно вони пірнули в темряву розлому, над джерелом пролунав свист — магічна стріла Тіньових Мисливців влучила в камінь саме там, де секунду тому стояла Ліра.

​— Вони не зможуть залетіти сюди, — важко дихаючи, прошепотіла дівчина. — Їхні крила занадто великі для цих вузьких проходів.

​У печері панувала абсолютна тиша, що переривалася лише ритмічним капанням води. Повітря тут було вогким і пахло старим каменем. Ейк, який звик до безкрайнього простору, відчув, як стіни тиснуть на нього.

​— Я нічого не бачу, — процідив він. Його золотисті очі, пристосовані до яскравого світла висоти, у темряві були майже безпорадними.

​Ліра дістала з сумки невеликий кристал, що слабко мерехтів блакитним.

— Тримайся за мій плащ. Тут багато проваль.

​Вони йшли вглиб, де печера розширювалася, перетворюючись на величний зал зі сталактитами, що звисали зі стелі, наче зуби казкового дракона. Ейк зупинився, прислухаючись до відлуння своїх кроків.

​— Ліро... — почав він, і його голос більше не звучав гордо. — Чому вони зрадили мене? Я був їхнім принцом. Я вів їх крізь найлютіші бурі.

​Дівчина зупинилася і повернулася до нього. Блакитне світло кристала підкреслювало її зосереджене обличчя.

— Можливо, тому, що ти дивився на них як вождь, але не бачив у них рівних? В небі легко забути про тих, хто летить нижче.

​Ейк мовчав. Він згадав обличчя свого заступника, чий погляд завжди здавався йому відданим, а насправді ховав чорну заздрість. У ту фатальну ніч саме він випустив першу стрілу.

​Раптом з глибини тунелю почувся низький рик. Це не був звук птаха. Щось величезне і важке пересувалося в темряві.

​— Охоронці печер, — злякано прошепотіла Ліра. — Я забула... легенди казали, що Срібне джерело охороняють ті, хто ніколи не бачив сонця.

​З-за величезного валуна вийшла істота, схожа на ведмедя, але вкрита кам’яною лускою. Її очі світилися червоним. Вона відчула чужинців.

​Ейк відштовхнув Ліру за свою спину. Навіть зі зламаним крилом, навіть без магії неба, він залишався воїном.

— Сховайся! — крикнув він.

​Він спробував розправити своє здорове крило. Сріблясте пір'я спалахнуло яскравим світлом, розрізаючи темряву печери. Це був «Клич Полярної Зірки» — остання іскра його магії. Кам'яний звір засліплено відсахнувся, закриваючи лапами очі.

​— Тікаймо, поки він не оговтався! — Ейк підхопив Ліру, і цього разу вже він вів її крізь лабіринт, орієнтуючись на ледь помітний рух повітря, що вказував на інший вихід.

​Коли вони нарешті вирвалися на інший бік гори, сонце вже сідало за горизонт, фарбуючи піки у криваво-червоний колір. Вони стояли на вузькому карнизі, над глибокою прірвою.

​Ліра дивилася на Ейка з подивом.

— Ти... ти використав світло свого крила, щоб захистити мене. Ти міг би втекти сам, поки він був зайнятий мною.

​Ейк склав крила і відвернувся, намагаючись приховати збентеження.

— Не говори дурниць. Мені просто потрібен був провідник, щоб вийти звідти. Земні істоти занадто швидко думають про себе казна-що.

​Але Ліра помітила, як тремтить його вціліле крило від перенапруження. Вона підійшла і обережно поклала руку йому на плече.

— Дякую, Ейку.

​Принц мовчав, але не відштовхнув її руку. У цю мить, на висоті тисячі метрів над лісом, він вперше відчув, що крила — це не тільки інструмент для польоту. Це те, чим можна прикрити іншого від біди.