Розділ 3

​— Це приниження, — процідив Ейк, намагаючись скласти свої величні крила так, щоб вони не випирали з-під грубої тканини темного плаща. — Я відчуваю себе зв’язаним орлом у клітці. Моє пір’я ламається, Ліро!

​— Якщо ти хочеш знову літати, тобі доведеться навчитися ховати те, що робить тебе особливим, — спокійно відповіла дівчина, затягуючи пасок на його талії. — Сьогодні ми йдемо до Срібного джерела. Тільки його вода, насичена мінералами глибоких печер, зможе остаточно вимити залишки отрути з твоїх магічних каналів. Але шлях туди лежить через мисливську стежку.

​Ейк зробив крок і ледь не впав. Його центр ваги змістився через складені крила. Він виглядав як надто широкий у плечах юнак із дивною поставою, але під плащем вгадувалася сила, яку неможливо було приховати повністю.

​— Слухай мене уважно, — Ліра взяла його за підборіддя, змушуючи поглянути собі в очі. — Люди в нашому селі забобонні. Якщо вони побачать твої золоті зіниці або почують твій хижий акцент, вони вирішать, що ти дух гір. А духів тут або бояться, або намагаються спіймати. Ти будеш моїм німим братом. Зрозумів? Ні слова. Тільки кивай.

​Ейк обурено пирхнув, але промовчав. Бути німим було краще, ніж бути мертвим.

​Вони вирушили в дорогу. Ліс був наповнений звуками, які Ейк раніше чув лише як далекий гул. Тепер він відчував запах сирої землі, грибів і дикої м’яти. Йому було незвично йти так низько — трава лоскотала коліна, а гілки кущів чіплялися за плащ.

​Раптом Ліра різко зупинилася і потягнула його за стовбур старої сосни. Попереду, на галявині, почулися грубі голоси та гавкіт собак. Трійця мисливців із самострілами обговорювала нічну бурю.

​— Кажу тобі, Марку, воно впало десь тут! — хрипко мовив один із них. — Я бачив срібний спалах. Якщо ми знайдемо те пір'я, за нього на ринку в столиці дадуть стільки золота, що ми зможемо купити все наше селище.

​Ейк відчув, як лють закипає в його грудях. Його пір'я — товар? Його гордість — здобич для цих брудних наземних істот? Він мимоволі напружив плечі, і плащ на спині загрозливо ворухнувся.

​— Тихо... — прошепотіла Ліра, стиснувши його руку. — Просто йди за мною.

​Вони спробували обійти галявину, але один із собак, великий кудлатий хорт, відчув чужий запах. Він загарчав і кинувся в їхній бік. Мисливці миттєво підняли зброю.

​— Хто там? Виходьте з піднятими руками! — крикнув старший мисливець.

​Ліра вийшла першою, удаючи налякану дівчину.

— Це я, Ліра-травниця! Не стріляйте, це всього лише ми з братом.

​Мисливці опустили арбалети, але їхні погляди залишилися підозрілими. Вони оглянули Ейка, який стояв за спиною дівчини, низько насунувши каптур.

​— Брат? Щось ми раніше не бачили у тебе такого здорового брата, — примружився один із них, обходячи Ейка по колу. — І чому він такий горбатий? Що він там ховає під плащем?

​Серце Ліри калатало так гучно, що вона боялася, що його почують усі навколо.

— Він... він хворий з дитинства, — швидко вигадала вона. — Спина викривлена, і він не розмовляє. Мати послала нас до Срібного джерела, кажуть, вода допомагає при таких болях.

​Мисливець підійшов впритул до Ейка і простягнув руку, щоб відкинути каптур. Ейк відчув, як його внутрішній орел гострить кігті. Якщо цей чоловік торкнеться його, він не втримається. Він розірве його на шматки, навіть зі зламаними крилами.

​Але Ліра вчасно втрутилася. Вона перехопила руку мисливця.

— Не треба. Він боїться чужих. Може почати кричати, а в горах зараз неспокійно, ви ж самі казали про срібні спалахи. Може, то були злі духи? Ви б краще йшли додому, поки сонце не сіло.

​Згадка про «злих духів» подіяла. Мисливці перезирнулися. Суєвірний страх виявився сильнішим за жадібність.

— Твоя правда, дівчино. Йдіть своєю дорогою. Але бережіться — у лісі щось недобре коїться. Птахи мовчать, а тіні стали занадто довгими.

​Коли мисливці зникли за деревами, Ейк важко видихнув. Він був весь мокрий від напруги.

— Ти назвала мене горбатим німим хворим, — процідив він, коли вони відійшли на безпечну відстань.

​— Я врятувала твою срібну шию, — відрізала Ліра. — Тож будь ласка, замість того щоб бурчати, допоможи мені набрати води. Ми вже близько.

​Срібне джерело було дивовижним місцем. Вода витікала прямо зі скелі, виблискуючи в променях сонця, що пробивалися крізь листя. Коли Ейк зняв плащ і занурив поранене крило у воду, він відчув, як біль відступає. Вода була крижаною, але вона наче висмоктувала темряву з його пір'я.

​Він подивився на своє відображення у воді. Поруч стояла Ліра, змиваючи бруд з обличчя. Вона була втомленою, її сукня була розірвана колючками, але вона посміхалася.

​— Чому ти це робиш? — запитав він раптом. — Чому ти ризикуєш життям заради того, хто навіть не належить до твого світу? Хто зневажає тебе?

​Ліра зупинилася і подивилася на нього. Її погляд був глибоким і спокійним.

— Бо небо належить усім, Ейку. І якщо хтось падає, це не означає, що він не вартий того, щоб знову піднятися. Навіть якщо він при цьому страшенно буркотливий і гордий.

​Ейк хотів щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Він вперше за все своє довге життя в Айронделі відчув, що земля під його нігами... вона не просто тримає його. Вона його підтримує.

​Але ідилія тривала недовго. З висоти почувся різкий, пронизливий крик. Це не був орел. Це був звук металу, що б’ється об камінь. Чорні тіні в небі почали знижуватися. Вони знайшли джерело. Вони знайшли його.

​— Біжимо! — крикнув Ейк, хапаючи плащ. — Вони тут!