Розділ 2

Минуло три дні. Лихоманка відступила, залишивши по собі пустку в шлунку та пекучий біль у лівому крилі. Ейк сидів на ліжку, впершись потилицею в дерев’яну стіну. Він спостерігав, як Ліра розтирає в ступці якесь коріння, наспівуючи мелодію без слів.

​— Ти занадто багато шумиш, — різко кинув він. — У небі тиша — це життя. Хто багато шумить, того першим з’їдають хмари.

​Ліра навіть не озирнулася.

— У нас, на землі, тиша означає, що хтось або помер, або щось замислив. Тож звикай, Срібний Вітре.

​Ейк зціпив зуби. Він більше не міг терпіти цей запах трав і замкнений простір. Йому потрібно було побачити небо. Навіть якщо він не зможе до нього доторкнутися, він мав знати, що воно все ще там.

​Він спробував підвестися. Спершу ноги здавалися чужими, наче зроблені з м’якого воску. Коли він нарешті став у повний зріст, голова закрутилася, а величезні крила, перев’язані чистим полотном, потягнули його назад.

​— Ейку, куди ти? Тобі ще не можна! — Ліра кинулася до нього, намагаючись підставити плече.

​— Відійди, людинко! — він відштовхнув її руку, хоча сам ледь втримався за край столу. — Я не пташеня в гнізді. Я принц Айронделю.

​Він зробив перший крок. Потім другий. Кожен рух віддавався стогоном у понівечених м'язах спини. Він дійшов до порога і штовхнув двері.

​Світло вдарило в очі. Після напівтемряви хатини ліс здався занадто яскравим, занадто зеленим і... занадто тісним. Ейк ступив на ганок і завмер. Над ним височіли крони дерев. Величезні дуби та сосни перекривали огляд, залишаючи лише маленькі клаптики блакиті десь дуже далеко вгорі.

​— Де воно? — прошепотів він із жахом у голосі. — Де небо?

​— Воно там, — Ліра вийшла слідом за ним, зупинившись поруч. — Просто тут, внизу, ми бачимо його частинами.

​Ейк опустився на сходинку ганку. Його охопила справжня паніка — почуття, якого він ніколи не знав. Для орла не бачити горизонту — це все одно що бути заживо похованим. Він відчував, як земля під його босими ногами наче тягне його вниз, присмоктується, не даючи злетіти.

​— Я важкий... — його голос здригнувся. — Чому я такий важкий? Магія... вона зникає?

​— Твоя магія поранена, як і твоє тіло, — тихо відповіла Ліра, сідаючи поруч. Вона не намагалася його повчати, просто була поруч. — Коли ти в небі, ти борешся з вітром. Тут, на землі, ти вчишся дружити з миром. Дивись.

​Вона вказала на маленьку мураху, що тягнула соломинку повз його пальці.

— Вона ніколи не літала. Але вона знає кожну стежку, кожен камінь. Для неї цей ліс — цілий всесвіт.

​— Я не мураха! — вигукнув Ейк, і його очі знову стали золотими й хижими. — Я бачив піки, що проривають хмари! Я пив воду з хмар, що ще не стали дощем! Як ти можеш порівнювати мене з цим... комахлим?

​— Можливо, тому ти і впав, — спокійно зауважила дівчина. — Бо дивився лише вгору і не помітив, як отрута підібралася знизу.

​Ейк хотів відповісти чимось в’їдливим, але раптом завмер. Його зір, навіть зараз гостріший за людський, зафіксував рух високо в небі. Між верхівками дерев промайнула чорна тінь. Потім ще одна. Вони не махали крилами, а плавно ковзали, вишукуючи здобич.

​— Тіньові Мисливці, — прошепотів він, миттєво притискаючи крила до спини, намагаючись стати якомога меншим. — Вони не пішли. Вони знають, що я живий.

​Ліра теж помітила зміну в його настрої. Вона подивилася вгору, але побачила лише ясне небо.

— Хто це? Твої вороги?

​— Це ті, хто зрадив мій дім, — Ейк схопив Ліру за руку, і цього разу в його хватці не було злості, лише тривога. — Вони не зупиняться, поки не побачать мою голову на піку Айронделю. Якщо вони знайдуть твою хатину, вони спалять її разом із тобою.

​Ліра подивилася на свої руки, потім на переляканого, але все ще гордого принца. Вона зрозуміла: її спокійне життя закінчилося в ту мить, коли він упав з неба.

​— Тоді нам треба замаскуватися, — сказала вона рішуче. — У мене є відвар, що приховує запах і магічний слід. Але тобі доведеться на якийсь час... стати звичайною людиною. Сховати крила під плащем. Ти зможеш?

​Ейк подивився на свої величні срібні крила, які були його гордістю. Сховати їх — це як відмовитися від власного імені. Але він глянув на Ліру, на її просту сукню, на її добрі очі, і вперше відчув щось схоже на провину.

​— Я спробую, — ледь чутно промовив він. — Але якщо я застрягну на землі назавжди... я ніколи тобі цього не пробачу.

​Вони повернулися в хатину, і Ліра почала готувати маскування. Ейк сидів біля вікна, крадькома спостерігаючи за небом. Він знав: битва за небо тільки починається, і цього разу йому доведеться воювати, стоячи на твердій, непевній землі.