Розділ 1

Дощ не вщухав. Він бив по листю велетенських папоротей, перетворюючи лісові стежки на стрімкі потоки бруду. Ліра стояла на колінах, і її дихання було уривчастим. Перед нею лежало щось, що не мало бути тут, на землі. Це не був просто поранений птах, і це не була просто людина. Це був уламок самого неба.

​Сріблясті крила Ейка, розкинуті на мокрій хвої, здавалися чужорідними в цьому похмурому лісі. Вони все ще слабо фосфоресціювали, відбиваючи спалахи далеких блискавок, але цей блиск згасав з кожною хвилиною, поступаючись місцем брудно-сірому кольору отрути.

​— Ти мусиш вижити... ти просто не можеш отак згаснути, — прошепотіла Ліра.

​Вона розуміла: якщо вона залишить його тут, Тіньові мисливці або лісові хижаки знайдуть його до світанку. Але як тендітній дівчині зрушити з місця воїна, чиї крила важать більше за неї саму?

​Ліра зняла свій товстий вовняний плащ і обережно підсунула його під плечі юнака. Щойно її пальці торкнулися його шкіри, вона відсмикнула руку — він був гарячим, наче розпечене вугілля. Лихоманка від отрути вже почала випалювати його зсередини. Використовуючи всі свої знання про важелі та міцні лісові ліани, вона спорудила подобу волокуші. Це була пекельна праця. Кожен метр давався їй з боєм, піт застилав очі, змішуючись із дощем, але вона не зупинялася.

​Коли вона нарешті дотягла його до своєї маленької хатини, захованої між корінням велетенського дуба, місяць уже стояв високо над хмарами.

​Всередині пахло сушеною ромашкою, м’ятою та старим деревом. Ліра з великими зусиллями переклала Ейка на своє ліжко, встелене м’яким мохом та чистим полотном. Найважче було з крилами. Вони були такими величезними, що не вміщалися в кімнаті, займаючи майже весь простір від стіни до стіни. Одне з них було викручене під неприродним кутом, а пір’я на ньому було злиплим від чорної, густої крові.

​Дівчина запалила декілька свічок і почала готувати відвар. Її руки тремтіли, коли вона розрізала залишки його срібної туніки, щоб дістатися до рани. На його лопатках, там, де крила з’єднувалися з тілом, пульсували магічні вузли.

​— Не дивись на мене так... навіть якщо ти мене чуєш, — тихо сказала вона сама до себе, промиваючи глибоку рану від отруєної стріли.

​Раптом рука Ейка злетіла вгору і мертвою хваткою стиснула зап’ястя Ліри. Його очі розплющилися. Вони були не просто золотими — вони палали люттю і диким болем. Зіниці були вузькими, як у хижого птаха.

​— Не... торкайся... земна... — прохрипів він. Його голос був схожий на гуркіт обвалу в горах.

​— Я намагаюся врятувати тебе, дурний орле! — вигукнула Ліра, не намагаючись вирватися, хоча його хватка була болісною. — Якщо я не витягну отруту, до ранку твої крила просто згниють і відпадуть! Ти цього хочеш? Хочеш назавжди залишитися повзати по землі?

​Ці слова подіяли на Ейка, як удар батогом. Він на мить завмер, усвідомлюючи жах своєї ситуації. Його пальці повільно розтиснулися, і він знову впав на подушки, важко дихаючи.

​— Краще смерть... ніж бути одним із вас, — прошепотів він, відвертаючи обличчя до стіни.

​— Ну, тоді тобі доведеться почекати зі смертю, бо я вже витратила на тебе занадто багато дорогої мазі, — відрізала Ліра, хоча її серце стислося від жалю.

​Вона працювала всю ніч. Вона обережно витягувала кожну застряглу щепу, кожну ворсинку з його розкішного срібного пір'я. Коли вона торкалася його крил, Ейк здригався. Для перевертня-орла крила — це найінтимніша і найчутливіша частина тіла. Відчувати на них руки людини було для нього приниженням і водночас дивним, невідомим досвідом. Руки Ліри були теплими і ніжними, зовсім не такими, як кігті його одноплемінників.

​Під ранок, коли перші промені сонця пробилися крізь маленьке віконце, Ліра нарешті закінчила. Вона була виснажена, але рана на спині юнака більше не була чорною. Вона затягнулася тонкою плівкою, а пір’я знову почало слабко виблискувати сріблом.

​Ейк спав, але його сон був тривожним. Він щось бурмотів про «Срібний Пік» і «зраду». Ліра сіла на підлогу поруч із ліжком, спостерігаючи за ним. Навіть поранений і безпорадний, він виглядав величним. Його обличчя було ідеальним, наче висіченим з гірського кришталю.

​«Ти такий гордий, — подумала вона, — але зараз ти залежиш від мене більше, ніж будь-яке поранене пташеня, яке я коли-небудь тримала в руках».

​Раптом вона помітила, що на одному з його крил, біля самої основи, висить дивний медальйон на тонкому срібному ланцюжку. Вона обережно потягнулася, щоб роздивитися його, але в цей момент Ейк знову різко розплющив очі. Цього разу в них не було лихоманки — тільки холодний, розважливий розум.

​— Якщо ти вкрадеш це, — сказав він, піднімаючи голову, — я знайду сили, щоб задушити тебе цим же ланцюжком, навіть не встаючи з ліжка.

​Ліра випрямилася і склала руки на грудях.

— Доброго ранку і тобі, Ваша Величносте Небесна. Бачу, язик у тебе зажив швидше за крила.

​Ейк спробував сісти, але миттєво зблід і знову впав назад, видавши придушений стогін. Його ліве крило важко вдарило по підлозі, перекинувши кошик із сушеними травами.

​— Де я? — запитав він, розглядаючи низьку стелю і стіни хатини. — Це... внизу? Я справді на самому дні?

​— Ти в безпеці, — спокійно відповіла Ліра. — Це мій дім. Поки ти не зможеш знову керувати своїми м’язами, ти залишишся тут. Зовні все ще нишпорять ті чорні тіні, що збили тебе.

​Ейк заплющив очі. Для нього це був кошмар. Принц Айронделю, спадкоємець неба, лежить у дерев’яній коробці, забитій травою, і його лікує дівчина, яка навіть не вміє стрибати вище свого зросту.

​— Як тебе звати, земна істото? — запитав він через деякий час, не розплющуючи очей.

​— Ліра. А тебе?

​— Ейк. Син Срібного Вітру. І запам’ятай, Ліро... те, що ти врятувала мене, не робить нас друзями. Ти просто виконала свій обов’язок перед вищою істотою.

​Ліра лише посміхнулася, хитаючи головою.

— Ну, тоді, «Вища Істото», сподіваюся, твій обов'язок дозволить тобі з’їсти вівсяну кашу, яку я приготувала. Бо без неї ти не дотягнеш навіть до порога, не те що до своїх хмар.