Пролог

Небо над Айронделем завжди було полем битви, але такої бурі не пам’ятали навіть найстаріші старійшини роду Срібних Крилатих. Блискавки розривали хмари на шматки, а грім котився між гірськими піками, наче каміння в обвалі.

Ейк летів у самому центрі шторму. Його сріблясті крила, розмах яких сягав п'яти метрів, важко вдаряли по розрідженому повітрю. Він був принцом висоти, володарем вітрів, і стихія мала підкорятися йому. Але сьогодні вітер зрадив його.

​Чорні орли — бунтівники, що прагнули захопити престол Срібного Піка, — оточили його з усіх боків. Їхні крила були обмазані отрутою, що гасила магію світла. Ейк бачив, як його гвардійці падають у безодню один за одним, перетворюючись на крихітні крапки серед снігу.

​— Тобі не втекти, принце! — прокричав крізь гуркіт бурі вожак бунтівників. — Твої крила надто чисті для цього брудного світу!

​Ейк не відповів. Він склав крила і каменем кинувся вниз, сподіваючись відірватися від переслідувачів у густих хмарах біля підніжжя. Швидкість була неймовірною. Свист повітря у вухах перетворився на суцільне ревіння. Земля наближалася занадто швидко.

​Раптом різкий біль пронизав його ліве крило. Отруєна стріла, випущена з магічного лука, пройшла крізь пір'я, розриваючи м'язи. Ейк втратив рівновагу. Світ навколо нього закрутився в божевільному танці. Гори, хмари, спалахи блискавок — усе змішалося в одну розмиту пляму.

​Він намагався розправити крила, але ліве не слухалося. Воно безсило бовталося, наче зламана гілка.

​— Ні... тільки не земля... — прохрипів Ейк, хапаючи ротом холодне повітря.

​Для орла-перевертня впасти на землю означало втратити честь. Стати «приземленим» було гірше за смерть. Він бачив, як під ним пропливають верхівки гігантських сосен. Останній удар об гілку вибив залишки повітря з його легень.

​Ейк відчув, як його тіло вдаряється об мокру від дощу землю, вкриту шаром старої хвої. Біль був таким нестерпним, що свідомість почала згасати. Останнє, що він побачив перед тим, як зануритися в темряву, — це тепле світло ліхтаря, що наближалося крізь туман, і обриси дівчини, яка здивовано зойкнула, побачивши серед коріння дерев поранену істоту з величезними срібними крилами.

​Ліра стояла нерухомо. Вона шукала цілющі трави, що розквітають лише під час грози, але замість квітки знайшла палу зірку. Перед нею лежав юнак, чиє волосся було кольору хмар, а за його спиною, розкинувшись на кілька метрів, лежали величні, пошматовані крила. Одне з них тремтіло, намагаючись злетіти, але лише безсило гребло мокру землю.

​— Ти... ти з неба? — прошепотіла вона, опускаючись на коліна поруч із ним.

​Ейк ледь розплющив одне око — гостре, золотисте, сповнене болю та неймовірної гордості. Він хотів відштовхнути її, закричати, щоб вона не сміла торкатися його королівського пір’я своїми людськими руками, але зміг лише видати слабкий стогін.

​Темрява остаточно поглинула його. Срібний принц упав. І тепер його доля була в руках тієї, кого він завжди вважав «нічим» під своїми ногами.