Розділ 8. Промінь серед темряви

Вулиця ще світилася після дощу. Калюжі відбивали світло ліхтарів, і кожен його крок лунав по мокрій бруківці. Він ішов повільно, відчуваючи важкість тижнів, проведених у власній темряві. Холод, байдужість, сталь — усе це тепер було частиною нього, але він вже знав, що не обов’язково жити лише цим.

Вона йшла поруч, мовчки, не втручаючись, але її присутність давала відчуття підтримки, якої він давно не знав. Не потрібно було пояснювати нічого словами, не потрібно було виправдовуватися. Вона просто була.

— З тобою… все гаразд? — тихо спитала вона, і в її голосі не було жодної докори.

Він подумав хвилину, потім кивнув:
— Так… думаю, що так.

Це не була миттєва зміна, не повернення до колишньої наївної доброти. Це було щось інше — усвідомлене, спокійне, як тихий промінь сонця після довгої грози.

Він зупинився, подивився на неї і усміхнувся — не широко, не яскраво, а тихо, майже сам для себе. Усередині щось почало танути. Не все, але достатньо, щоб помітити перші проблиски світла.

Вона кивнула у відповідь, і вони продовжили йти поруч. Місто навколо вже не здавалося чужим. Навпаки, воно було повне дрібних можливостей, випадкових зустрічей, тихих проявів доброти, які він раніше не помічав.

І він зрозумів: навіть після темряви чужих душ можна знайти руку, яку простягають не заради вигоди, а просто так. І якщо прийняти цю руку, можна знову повірити, що світ усе ще готовий давати другий шанс.

Він не знав, що буде завтра. Але сьогодні він знав одне: темрява не остаточна. Іноді навіть у найбільшому сумі можна знайти промінь світла.

І він пішов уперед, не вагаючись, бо тепер знав, поруч завжди може бути хтось, хто допоможе, і він сам може прийняти це.