Розділ 7. Пастка тіні

Наступні дні він пройшов наче крізь туман. Вулиці, обличчя, прохання — усе відбувалося повз нього, як крізь скло. Він не зупинявся, не допомагав, не дивився. Тінь, що оселилася в його серці, тепер керувала кожним його кроком.

В обідню пору він ішов на роботу коротшим шляхом через стару вулицю, яку рідко використовували. Раптом тротуар під його ногами провалився: шматок старого асфальту обвалився, і він впав у вузьку щілину під землею, де залишився сам на сам із холодною темрявою.

Спроби вибратися були марні. Руки ковзали по вологих стінах, ноги ніяк не знаходили опори. Серце билося швидко, але не від страху, а від різкої усвідомленої безпорадності. Він, який завжди був тим, хто допомагає, тепер був зовсім один.

— Чорт! — крикнув він, але його голос розбивався у вузьких стінах і повертався відлунням.

Час ішов повільно. Він боровся, перевіряв кожну щілину, штовхав ноги проти стін — але нічого не допомагало. Його холодне серце стискалося. Це була перша ситуація, коли він зрозумів: сам не вибереться.

І тоді почув тихий, але чіткий звук, кроки на поверхні. Хтось опустився поруч із щілиною. Незнайома людина, молода жінка в робочому одязі, з рюкзаком за плечима, спустила мотузку.

— Давай, тримайся! — сказала вона без страху і сумнівів. — Я тебе витягну.

Він відчував, як лють і гордість намагаються піднятися, шепочучи: “Ти сам повинен впоратися”. Але сила, яка його тримала, була занадто малою. Він схопив мотузку, і незнайомка допомогла йому вибратися на світло.

Стоячи на вулиці, він вдихнув повітря. Серце ще билося швидко, але тепер разом із усвідомленням: світ не зник, навіть коли він сам перетворився на тінь. Іноді рука допомоги може прийти несподівано, навіть якщо ти думав, що її більше ніколи не буде.

Вона мовчки посміхнулася і кивнула:
— Усе гаразд?
Він не відповів одразу. Не тому що образився, а тому що всередині щось розм’ялося. Тінь ще була, але тепер поруч з нею було світло.

І він зрозумів: життя все ще може вчити його довіри, навіть якщо сам він пройшов через темряву.