Розділ 6. Коли мовчання рве

День починався спокійно. Щоденна рутина йшла звичним шляхом, але всередині нього вже накопичувалася напруга. Він відчував це, як відчувають грозу: ще сонце сяє, але повітря важке й дихати ним непросто.

На зупинці громадського транспорту біля нього стояла літня жінка. Її сумка була надто важкою, і він бачив, як вона намагається втримати її. Колись він би миттєво підставив руку. Тепер він лиш мовчки спостерігав.

— Молодий чоловіче, допоможіть… — озвалася вона.

Він зітхнув, хотів було пройти повз. Але жінка повторила голосніше, з тією ж вимогою, з якою інші зверталися до нього останнім часом. У цьому голосі не було прохання — лише наказ. І тоді щось у ньому обірвалося.

— Звідки ви вирішили, що я мушу? — його голос прозвучав холодно, несподівано навіть для нього самого.
— Ти ж завжди допомагаєш… — відповіла вона розгублено.

І саме це “завжди” стало останньою краплею.
Він різко відвернувся й кинув:
— Завжди скінчилося.

Жінка завмерла, люди навколо теж. Хтось із натовпу тихо пробурмотів: “Що з ним?”
Але він йшов вперед, не озираючись.

Увечері в офісі відбулася ще одна сцена. Колега, той самий, що вже звик перекладати на нього роботу, знову підійшов. Цього разу навіть нахабніше:
— Ти ж у нас “добра душа”, ось підпиши ще ці документи.

Він повільно підвів на нього погляд. У цьому погляді не було ані лагідності, ані колишньої м’якості. Лише холодна порожнеча.

— Якщо ще раз підійдеш до мене з цим пошкодуєш, — сказав він спокійно, але в голосі вчувалася сталь.

Колега відсахнувся, наче почув щось невидиме, відчув небезпеку там, де ніколи її не було.

Коли він повернувся додому, дзеркало знову зустріло його мовчанням. Очі, що дивилися у відповідь, не належали тій людині, яку він знав. Це були очі когось, хто втомився від постійного тягаря й тепер почав скидати його — неважливо, якою ціною.

І тиша в кімнаті більше не здавалася йому пусткою. Вона була союзником. Єдиним, хто його розумів.