Розділ 3. Тінь несправедливості

Світ не зламався відразу. Він продовжував свої ранкові ритуали, навіть тоді, коли посмішки перехожих ставали порожніми, а подяка — звичною і безбарвною. Продовжував допомагати, бо вірив: маленькі добрі справи складають основу світу. Але що більше він віддавав, то частіше помічав: люди беруть, не замислюючись, ніби це належне.

Справжня тріщина з’явилася одного дня на роботі.

Колектив отримав важливе завдання — врятувати контракт, що майже зірвався. Він сидів ночами, переглядав документи, виправляв технічні помилки, навіть написав частину тексту, який мав переконати партнерів не розривати угоду. Його колеги спочатку тільки дякували, але чим ближче була зустріч із керівництвом, тим частіше він помічав, як його слова повторюють без згадки про нього, як його ідеї стають "чужими".

На презентації начальник урочисто подякував команді. Але коли дійшло до конкретики, то всі заслуги лягли на плечі однієї людини — того самого колеги, якому він найбільше допомагав.
— Без нього ми б не впоралися, — з гордістю сказав начальник. — Він справжній герой.

Оплески. Посмішки. Хтось навіть підняв келих у його честь. І ніхто не згадав того, хто сидів у кутку з втомленими очима.

Він промовчав. Усередині все горіло — не від заздрості, а від відчуття несправедливості. "Чому мовчиш? Чому дозволяєш, щоб твою працю забули?" — питав у себе. Але вголос він не сказав нічого. Бо звик: добро не потребує визнання. Тільки цього разу щось у цих словах звучало гірко.

Ввечері він повернувся додому виснажений. Випадково почув, як у дворі двоє сусідів розмовляли про нього.
— Він постійно бігає всім допомагає. А толку? Наче собака, що махає хвостом, аби його пожаліли.
— Ага, дивний він якийсь. Може, й не від добра це все.

Він завмер. Хотів вийти з-за рогу і запитати прямо: "Чому ви так кажете? Хіба я зробив вам щось погане?" Але не зміг. Стояв і слухав, як його доброта стає предметом насмішок.

Тієї ночі він не заснув одразу. Лежав, дивився в стелю і ловив себе на думці, що більше не відчуває того теплого світла, яке завжди супроводжувало його дні. В голові крутилися уривки голосів: чужі сміхи, байдужі слова, чужі імена замість його власного.

"Може, вони праві? Може, я справді дурень, що віддаю себе задарма? Може, добро нічого не варте?"

Вперше в житті ця думка не здалася йому чужою. Вперше він не відкинув її відразу. І це було найстрашніше.

Вранці він усе ж знову приготував сніданок пані Марії. Але руки його були важчими, ніж завжди. Він залишив кошик біля дверей і почув, як вона зітхнула:
— Знову цей чай… Могли б хоч щось інше принести.

Його серце стиснулося. Він відійшов, і йому здалося, що крила, які колись так легко тримали його в небі, тепер відчули перший справжній тягар. 

Тінь, яка впала на них, зростала і ставала все більшою і важчою відкладаючи сумніви в його серці.