Епілог

Минуло стільки, скільки потрібно землі, щоб дерево пустило коріння й підняло перший справжній затінок. На межі дому Коренів Золотої Акації стоїть уже не паросток, а молода акація з густими жовтими китицями. Вони пахнуть медом, та не солодять правду: мир потребує рук. Її підрізають навесні Салена й старший воїн — без урочистостей, як роблять усі необхідні речі. Біля підніжжя — низька кам’яна вежка з трьох плит; верхня — та сама, що колись поклали Ніна з Даміром. Якщо прикласти долоню, камінь досі відгукується глухим «є».

У столиці вода під Трьома Арками прозора. На плиті поруч вирізьблено коротко: «Тиша — це теж робота». Поруч сидить хлопець у темно-червоному шарфі — вже без дитячих кісточок на обличчі. Він вчить малих грати ті самі три ноти, що колись уклали дім у лад. Вони грають, а поряд жрець опускає у воду кристал і щоразу усміхається: лінія не тремтить. На Кватирній вчиться нове ремесло — майстерня лука і шківа відчиняє двері на світанку і закриває з останнім світлом; над порогом глечик із водою, а на вивісці — «без грушевої смоли». Старий запах лишився тільки в бочках для вина, і саме там йому й місце.

Ноктірія вночі дихає спокійніше. На мостах над тихою водою ставлять низькі ліхтарі зі світляним пилом — не для видовища, щоб у темряві не губилися паузи. Наставниця Ніни час від часу пише короткі листи: «Пауза витримана. Учениця тепер учителька». Вона з’являється на базарі так само, як завжди — з посохом, рівним поглядом і легкою іронією в кутику губ, — та щоразу торкає мідну обручку на своєму зап’ястку «для двох ниток», подаровану на їхнє весілля, ніби перевіряє: традиція не стала модою. Не стала. У змішаних дворах з’явилися вузлики зав’язей поверх обручок — тонкі та міцні. «Дві нитки» вже не дивина, а практика, яку описали в міських книгах так само сухо, як колись писали про печатки.

Корд Авіст довго мовчав. Потім написав покаянну записку до Ради — не красиву, правильну. Його канцелярія більше не тримає печаток; він веде облік зерна для вдів і сиріт. Деякі кажуть, що це кара. Він сам каже: «Це робота, яка нарешті не обманює». Алтен на південних вежах згодом змарнів і посивів. Інколи надсилає до дому короткі звіти — пирснутий вітром почерк. Пише в останньому: «Зрозумів, що ключі — найважчі тоді, коли не знаєш, що ними відмикати». Ніхто не відповідає йому злістю. Неквапом повертають камінь у справність і воді — ритм.

Міждомова рада обміну працює без барабанів. У залі засідань є два простих предмети: мідна миска і кам’яна плитка. Перед кожною нарадою хтось кладе долоню на плитку, а хтось — торкає воду. Дітям із переселених родин дозволили грати в «міст» не лише у дворах, а й у школах: двоє дихають «вниз», третій пробігає між ними, кричачи «вода!». Дорослі спершу сміялися. Тепер — ні. Бо після таких ігор у коридорах менше крику.

Вони — Ніна і Дамір — рухаються світом без поспіху. Їхні обходи тепер рідші, бо узгоджують не кризу, а розвиток. У дні, коли на подвір’ї багато людей, вони виходять під акації й роблять три «глухі кола», як колись: «життя», «робота», «ми». Коли доводиться їхати порізно, залишають короткі записки в каплиці: «дихаю» і «дихаю з каменем». Коли разом — іноді сперечаються. Вони вміють. Тоді в двір лягає та сама тиша, що з’являлася в першу ніч у Залі Печатей, коли кристал уперше «заспівав ладом». Після паузи сварка стає роботою, а робота — мостом.

Салена навчилася говорити «прошу» і «дякую», хоч робить це рідко, щоб не втратило вагу. Її садовий ніж постарів разом із нею. Вона більше не вистежує тіней у коридорах — зрозуміла, що тіні швидко закінчуються там, де довго стоїть світло. Інколи на лаві під акаціями вони сидять утрьох: вона, Ніна й Дамір. Мовчать і дивляться на дерево. У цій мовчанці — все, що колись не влазило в протоколи.

Хлопець у шарфі приносить своїм учням на пробу нові мелодії. Декотрі не лягають — камінь їх не любить. Декотрі — так коротко й рівно звучать на плиті, що двір усміхається. Коли він зустрічає Ніну, завмирає лише на мить — і знов бере сопілку. Вона — більше не легенда для нього, а жінка, яка вміє тримати стрілу й тишу. На стіні його майстерні висить старий лук — подарунок. На кийку витерте місце від долоні — її. На полиці — тонкий мотузок, із якого він учить дітей «знімати напругу», обмотуючи навколо великого й вказівного. Він говорить так само просто, як колись говорили вони: «Не так — і знов. Поки не ляже лад».

У Залі Печатей, там, де колись ховалися чужі печатки в люку попелу, тепер прозора підлога над вузьким відсіком. Не для видовища — щоб ніхто не забував, що вогонь може з’явитися там, де тиша сама по собі. На мармуровому крилі вирізьблено: «Будь-яка опіка без дихання — насильство». Цю фразу інколи перечитують нові радники і чухають потилицю: занадто людсько для каменю. Але камінь не везе пафос. Він везе вагу.

У далеких селах, де війна лишила рубці на дорогах, діти перекладають «дві нитки» на свій лад — плетуть мотузки дружби й знімають їх тільки на ніч. У змішаних домах народжуються світлі діти з темними очима і темні — зі світлими сміхами. На Білій Кручі в Еландорі влаштували загальний ярмарок — не раз на рік, а на кожну пору. Там торгують глиною, зерном, рибою, новинами, піснями і тишею. На кожному куті — звичайні відра з водою й прості камені, на які можна покласти долоню. Буває, хтось просить: «Покажіть нам ще раз». Вони інколи показують. Більше вчать робити самим.

Вечорами, коли сонце опускається глибше в камінь і запах акації стає густішим, вони сидять на лаві під деревом. В їхній кімнаті лежить мисливський ніж — у піхвах, як його й навчили носити в мирі. Лук висить на стіні — не як трофей, як інструмент, до якого можна повернутися, якщо світ знову зіб’ється з ритму. Вони не бояться цієї думки: страх — поганий сторож. У них є кращий — звичка дихати разом.

Інколи приїжджає делегація з далекого дому, де ще тільки думають, як бути з вартою, вузлами і двома мовами під одним дахом. Делегації показують не залу, а двір. Акацію й вежку. Запрошують сісти. Да-ють по чаші води. Питають: «Коли зрозуміли, що це працює?» Ніна каже: «Коли вперше сказали «я тут» і повірили самі собі». Дамір додає: «Коли перестали виправдовуватися і почали робити». Делегати часто кивають, наче давно знали, лише треба було почути вголос. Хтось торкається каменю. Хтось запитує, як саме класти руки. Їм показують. Потім ті ж люди повертаються додому й будують свої вежки — невисокі, з трьох каменів. І так множаться мости.