Розділ 11. Повернення сили

Світанок у домі Коренів Золотої Акації пах м’ятою, свіжим воском і теплим каменем. Ніна прокинулася від того, що тиша дихала не порожнечею, а рівним ритмом — дві частоти, її й його, накладені одна на одну, давали не шум, а лад. Вона звелася, накинула плащ і ступила до ложа. Дамір не спав: сидів напівобернувшись до вікна, тримаючи у пальцях мотузку-зав’язь, яку вчора вони обоє наділи на зап’ястки. Тонкий шов між вузликом і шкірою був теплий. «Добре, — подумала вона. — Він уже не просто чекає ранку. Він зустрічає його».

— Сьогодні — клин, — сказав він, навіть не повертаючись. — І — стояти.

— Сьогодні — ще й «пам’ятати», — усміхнулася. — Тіло любить звичку. А ми дамо йому іншу: рівновагу.

Вони вийшли майже без супроводу. Троє вартових лишилися позаду, мов тіні. Роса на траві збиралася в круглі краплі, що тремтіли при кожному русі повітря. На сонця-клині камінь був теплим на долоні; вона поклала руку на тонку жилку нижче кромки, він — на вінце, як у Залі Печатей. Дихати — разом. Не вгорі, у ключицях, а внизу, у землі тіла. Перші хвилини магія сіпалась, як прив’язана кобила, що не вірить вуздечці; потім — ніби принишкла, правда, з недовірою. Коли вони відняли руки, кристалічний шум у вухах стих так природно, ніби ним хтось змазав велику петлю.

— Присідання, — сказала Ніна, не питаючи дозволу в гордості. — Десять. Я поруч.

Він побілів на другому, підтис губи на четвертому, зупинився на шостому, бо в грудях шарпнуло, як струна. Вона торкнулася його зап’ястка одним пальцем — нічого більше. Сьомий дався легше. В кінці він сміявся беззвучно: не веселощами, а тим тихим сміхом, яким зустрічають власну впертість. Їй закортіло поцілувати цю впертість у скроню, але вона просто кивнула: «Прийнято, командире».

Повернулися повільніше, ніж прийшли, і це було правильно: земля має знати кожну вагу. У дворі старший воїн показав їм нову палицю — гладко витесаний граб: не тростина, а жезл рівноваги. Дамір сперся і відчув, що рука нарешті має горизонт: не «триматися», а «стояти».

— Далі — робота, — сказала Ніна, коли вони лишилися вдвох. — Три кола щодня. Перше — дихання і земля. Друге — тіло: стояти, ходити, сидіти без ривків. Третє — лінії: короткі узгодження в потрібних вузлах, аби дім перестав стогнати під ногами.

— А четверте? — підморгнув він, вже впізнаючи її мисливський план.

— Четверте — не для слухачів, — відповіла і, не вагаючись, вклала його долоню собі в долоню. — Це ми.

Дні стали зернистими: кожне зерно — завдання. Зранку — клин. Опівдні — зал, короткі наради з жрецтвом і мірником, інколи з провидцем. Після — тренування з грабовим жезлом: спершу по прямій, потім по колу, потім — із поворотами, під які землі в домі ніби підставляли невидимі стільчики. Ввечері — «читання» каменю: нащупувати тонкі тріщини межи кімнатами, де за роки війни і сварок порушилася симетрія. Вночі — тиша, що належала тільки двом.

Вона навчила його «рисувати дихання»: тонким шматком туші на гладкій дошці він ставив короткі штрихи — вдих і видих, довші — коли ритм падав, коротші — коли підстрибує. Спершу лінія виходила ззубрена, як гребінь вітру на річці, потім вирівнялася, і там, де ще вчора було «ламає», сьогодні стояло «тягне». Вона навчила його «чотирьом крокам» — уперед, уперед, вбік, назад — наче простому танцю, але в цьому квадраті тіло згадувало, що може змінювати напрямок не тільки головою.

Магія слухалася повільніше. Вона робила засідки: раптовий жар у ключиці, темна хвиля під грудиною, стріла болю під лопаткою. Коли хвиля піднімалася, Ніна не бігла — ставилася поруч, клала долоню там, де треба, й говорила найпростіші слова, які знає будь-який мисливець: «Тихо. Стій. Я тут». Дивно, але саме «я тут» працювало часто краще за трави. І тоді він дивився на неї — не як на союзника, а як на воду. Вона приймала цей погляд так, ніби це і є її робота: бути водою.

Паралельно вони тягнули нитку змови до кінця. Провидець прислав короткого листа: «Канцелярія Крученої Лози — опечатана. Службовця з нитяним шрамом — під судом Ордена. Запити щодо майстерні на Кватирній — відкриті». Майстер, родич дядька Алтена, на допиті намагався говорити «про смолу, що добре смолить бочки», але облікові книги, які Ніна вже потримала в руках, говорили інакше: кілька прихованих замовлень з поміткою «пір’я» пішли через підставну купчиху провіднику зі столиці; підпис — чужий, але рука — смішно знайома: Саленина писарка, що «вільно вправляється з кривими літерами». Структура змови виявилась не такою глибокою, як хиткою: другий ряд, третій ряд, городина в старій плетеній корзині — тягни по одному огірку, і корзина сама провалюється.

Салена робила те, що вміла найкраще: рахувала. Вона не виправдовувалася, не кричала на засіданнях; вона перекладала вагу — з одного стосу паперів на інший, з одного союзника на другого. Офіційно — ні до чого. Фактично — її нитки вели до людей, що «помилилися». Ніну це не задовольняло, але й не дратувало: вона була мисливицею, а мисливці знають — не всіх вовків треба вбивати. Декого досить прогнати з лісу, перш ніж він наважиться повернутися. Проте кілька разів довелося й бити: писар зі столиці отримав вирок Ордена — не смертний, але тяжкий: «служба без чорнила» — заборона торкатися печаток пожиттєво. Майстерня на Кватирній втратила ліцензію на смоли. Алтена офіційно позбавили доступу до ключів дому. Йому це било сильніше за ляпаси.

— Вони злі — не на нас, на світ, — сказав одного вечора Дамір. — Світ змінився, а їхні карти — ні.

— Ми теж злого вчилися відпускати, — відповіла Ніна. — Інакше не дожили б до Мирних угод.

Вона не раз повторювала це вголос — не як мантру, а як прив’язь. І поверталася до справ: кроки, дихання, камінь.

У перший день, коли він пройшов сам три десятки кроків без жезла, старший воїн зупинився в дверях і не зайшов. Це було його визнання. У той самий день жрець приніс мідну миску, загорнуту в грубу тканину.

— Спробуйте цей звук, — сказав. — Високий край вашої лінії любить тонкі вібрації. Нехай миска співає там, де вона зривається.