Розділ 10. Справжня політична битва

У столиці ранки завжди пахнуть каменем і водою: три арки старого водогону виплескують тонкі струмені, а під арками збирається шепіт — легкий, дрібний, як крихти скла. Того ранку шепіт не розходився: його всмоктували мури, сходи, під’їзні колони, бо місто чекало відкритого слухання в Залі Печатей. Рада оголосила незвичне — двері для свідків і представників домів, місця в галереях для простих ремісників. «Щоб ніхто не казав, ніби правда ховається в протоколах», — написали на дошках біля брами.

Ніна з Даміром ішли туди повільно, але рішуче. Воїни Ордена тримали стрій, проте цивільні не відступали, аби дати дорогу, — лише розступалися на ширину плечей, і в цих вузьких коридорах поглядів було видно все: недовіра, цікавість, прихована вдячність. Коли носилки торкнулися тіні під головною аркою, Дамір ледь випростався, і Ніна помітила: сьогодні він ніби важчий — не від недуги, від рішення. Рішення має вагу, як і меч.

— Ти готова? — спитав він тихо.

— Я щодня готова більше, ніж учора, — усміхнулася вона краєчком губ. — І трохи менше, ніж завтра.

Старший воїн дому, що йшов ліворуч, перевів погляд із них на тремтливі у світлі краплі під аркою.
— Сьогодні камінь слухає, — сказав він. — Тільки не кричіть. Крик лякає правду.

Зала Печатей зустріла їх холодною тишею. Під куполом — розсіяне світло, на підвищенні — голова Ради й радники, праворуч — посли і представники домів, ліворуч — жреці та провидці, на галереях — ремісники, солдати в відпустках, торговки з вузликами, хлопчаки з широкими очима, які запам’ятовують усе. На столі для доказів уже лежали: загорнута в полотно печатка, витяг із признання писаря, шматок зеленого рукава зі срібною тасьмою, ключ із тонкою смоляною плівкою, книги обліку майстерні на Кватирній. Поруч стояла чаша з водою і кристал кварцу — як учора, але тут, у Залі, усе виглядало офіційніше, холодніше, навіть чистіше.

Салена сиділа рівно, тонка шия, пальці з перснями, спина пряма. Алтен — під вартою збоку, сірий і змучений, ще не засуджений, але вже без голосу. Корд Авіст із Дому Крученої Лози — у зеленому, як і раніше, тільки тепер плащ застібнутий, а погляд — сухіший.

— Відкрите засідання оголошується початим, — промовив голова Ради. — Розглядатимемо дві лінії питань: безпека — щодо замаху, пожежі в архіві і витоку маршрутів; право — щодо статусу переселенки Ніни при командирові Дамірові, її впливу на лей-лінії й відповідності Мирним угодам.

Слова «переселенки Ніни» прокотилися галереями, як хвиля. Хтось зітхнув, хтось піджав губи. Ніна відчула погляди. У жодному не було жалю — тільки оцінка: «ця та, що…» — кожен додавав своє «що». Вона поклала пальці на бильце носилок, ніби на край лука: торкнулася дерева — і серце вляглося.

Першим виступив провидець. Його голос був сухий, як пергамент, але слова — важкими. Він виклав хронологію: спроба замаху на сонця-клині, затримання лучника, фіолет у чаші, смоляні сліди, фрагмент рукава, печатка канцелярії, знайдена в люку попелу. Потім — коротко про пожежу: затвор у підвалі хтось клинив штифтом, канали з водою б мали працювати, але їх примусили мовчати.

— Ми не називаємо вироків, — закінчив він. — Ми укладаємо факти. Факти тягнуться ниткою до канцелярії радника Корда Авіста і до майстерні на Кватирній, яка торгує смолами для пір’я. Частина ланок — люди дому Коренів Золотої Акації, частина — службовці столиці. Решта — поки що тінь.

Жрець доповнив: лінії в домі Золотої Акації останні сім днів дихають рівніше — особливо вночі, у годині, коли дві присутності (він не назвав імен) знаходяться разом біля вузла.

— Це співвідношення не є абстракцією, — сказав жрець. — Сьогодні ми просили Орден порівняти показники з іншими дворами, де переселенці із Ноктірії працюють поруч із головами домів. На трьох ділянках відмічено м’яке стабілізування. Це корелює з Головним Перешийком і… — він кашлянув, — з горою Марена, де працює змішана бригада ремонтників.

— Ви натякаєте, що присутність чужинців корисна? — підкинув брову один із радників.

— Я не натякаю, — сказав жрець. — Я міряю.

Корд Авіст підвівся легким, відрепетируваним рухом:
— Дозвольте нагадати, що будь-яка кореляція не є причиною. Ми маємо справу з небезпечною тенденцією — персональний вплив чужинки на вразливого командира. Це створює моральний ризик, конфлікт інтересів. Рада зобов’язана відгородити процес прийняття рішень від… — він обережно зміряв поглядом Ніну, — …емоцій.

— Ваша канцелярія протягла руку в вогонь архіву, — відказав провидець. — І з цієї руки ми зняли відбиток нитяного шраму.

Корд не знітився:
— Якщо в моїх людей і є провина — Рада її формально визначить. Але питання опіки й відсторонення чужинки від стратегічних обговорень стоїть незалежно від будь-якої канцелярії.

— Воно стоїть тільки доти, доки стоїть ваш аргумент, — сказала Ніна, ступивши вперед на ширину долоні. — Ваш аргумент — що я «зв’язую» командира. Насправді я — розв’язую вузол. Якщо бажаєте, можу показати.

У Залі заворушилися. Демонстрації тут не любили: Зала для паперу, не для м’язів і пульсу. Голова Ради звів брови:
— У нас немає практики випробувань під час слухання.

— У нас немає практики пожеж під час відтермінувань, — відповіла Ніна рівно. — Але вчора вона сталася. Якщо факт ближчий до тіла, ніж до печатки, його треба чути тілом.

Жрець і співець фейрі переглянулися. Мірник із півночі, той самий, що слухав камінь, виступив, схилившись:
— Я за. У справах, де сперечаються про вузли, найкраще слово — звук. Ми можемо упростити: камінний вінець, чаша води, кристал. Командир — торкається вінця. Переселенка — руки командира. Жрець — кристала. А я — вінця. Якщо лінія рівніє — бачимо. Якщо рветься — теж.