Розділ 8. Вибір серця

Сонце підіймалося над пагорбами повільно, ніби обирало, кому сьогодні віддати тепло. Над двором дому Коренів Золотої Акації лежав прозорий туман, у якому кожен звук здавався важчим. На сонця-клині жрець, столичний провидець і мірник, якого привели з шахтарського містечка на півночі, готувалися до перевірки вузла. Поряд, на легких носилках, сидів Дамір; поруч — Ніна, у тіні від застиглої, немов лезо, плити.

— Ми не квапимося, — сухо сказав провидець, випростовуючи тонкі пальці. — Вузол слухає тих, хто не кричить.

— Тоді ви йому підходите, — спокійно відповіла Ніна, не відводячи погляду від каменю.

Жрець торкнувся кліна долонею і тихо заспівав — не слова, а ритм. Мірник приклав вухо до каменю, так, як колись прикладали до рейки, щоб почути, чи наближається потяг. Вітер пройшовся низом, торкнувся трави, заграв її кінчиками, і на мить усе стало схожим на спогад: ніби колись, дуже давно, ця сама трава чулась до іншого неба.

— Тут справді тече не так, як треба, — прошепотів мірник. — Є вигин. Якщо навіть легкий обряд накласти зверху — піде тріщина.

— Я ж казала, — озвалася Ніна. — Його дихання відгукується на це місце.

— Його? — провидець підняв очі. — Ви про командира чи про вузол?

— Про обох, — відповіла.

Він хотів ще щось сказати — але тоді повітря повело себе інакше. Воно загусло — на півудару серця — і розрізалося тонким, майже невидимим посвистом. Ніна відчула переміщення тіні на краєчку зору раніше, ніж почула звук: натягувалася чужа тятива. Відчуття було, як прилив, що раптово повертає назад — і рушає вгору по ріці.

— До землі! — встигла крикнути, кидаючись плечем у носилки.

Перший болт з’їхав по кромці каменю і вдарив у кришталеву миску біля жреця — та розлетілася бризками світла. Другий пройшов там, де за мить була шия Даміра. Третій — короткий, з насічкою на древку — летів просто у його груди.

Ніна не думала. Тіло знало шлях саме: крок, розворот, рука вгору, вдарити ліктем по ручці носилок, перевернути вагу, прикрити його плечима, — і вже в польоті обернутися корпусом так, щоб стягнути удар на себе, а не на нього. Вона відчула, як вітер підрізав їй щоку — болт пройшов так близько, що запах смоли, якою було змащене пір’я, ударив у ніздрі. Сталь дзенькнула об камінь — і відскочила.

— Лучники! — ревнув старший воїн дому.

Двоє вартових кинулись у бік тополиного узлісся, де нічого не мало бути — крім вітру. Але там, поміж тіней, ворухнулась пляма. Короткий блиск клинка — і один із вартових впав, тримаючись за шию; другий відступив, намагаючись затиснути кров. Пастка була розставлена з розрахунком: удар і відступ.

Ніна вже повзла, тягнучи носилки з Даміром за камінь. Він хотів звестися — і не зміг; магія сіпнулася у грудях, зламала подих, кинула в очі іскри. Вона вклала його руку собі в долоню, схилилася так близько, що сплуталися дихання.

— Дихай зі мною, — прошепотіла. — Разом.

Пальці Даміра вчепилися в її кисть. Біль потемнів, як вода в колодязі, куди кинули камінь — і почав опадати.

Провидець, посірілий, як попіл, лежав припавши до землі, прикриваючи пергаменти тілом. Жрець, навпаки, уже встиг встати на одне коліно й тягнутися до каменю — закріпити оберіг, щоб вузол не вибухнув під натиском чужої магії. Мірник, із сивими пасмами волосся, взяв у руки короткий молоток і почав вистукувати край кліна, ніби відганяючи від нього невидимих комах.

— Архівна засідка, — прохрипів старший воїн. — Взяли наші маршрути зі зводів.

— Або хтось їх здав, — сказала Ніна, і слова були не менш гострі за болти.

Вона вже оцінювала напрямок — і висоту, звідки стріляли. Перший болт — зліва, низько; другий — трохи вище, але з того самого сектора; третій — на півкрока правіше й ближче. Стріляли, скоріше за все, двоє: один — відволікає, інший — добиває. Вона пірнула поглядом у тінь, де трава була прим’ята і курява ще не встигла лягти, й кинулася туди, як стріла: нижче, ніж хотілося би інстинкту, лівіше, ніж підказувала б паніка.

У густій тіні тополі майнула постать. Шкіра, натерта попелом, щоб не блищала, короткий складений лук у руці, на поясі — фляга з темним маркуванням. Фейрійська робота. Але рухи — ельфійські: тайминг, постава, лінія плечей. Чужі руки, навчені нашими школами.

— Стояти! — гаркнула Ніна.

Він не став. Рвонувся вбік, ріжучи повітря тілом, як ніж тканину. Вона кинула ніж — короткий, метальний, у самий рух — і влучила йому під лопатку, куди сходяться м’язи спини. Тіло здригнулось. Лучник упав на коліно, намагаючись дістати клинок. Вона вже була поруч. Другим рухом вибила зброю з руки. Третій — прикладом по скроні. Тінь стала важкою.

— Живий, — констатувала вона, торкнувшись його шиї. — Вести до сторожі. — і до старшого воїна: — Другий пішов у сухий яр.

— Брати праві! — скомандував той. — Замкнути периметр, не підпускати до каменю!

У сухому яру вона побачила слід — легкий, але свіжий: крихти білої кори на камені. Вона кинулася за ним — рівним, довгим, майже беззвучним бігом. Крізь рідкий ліс вітер ніс єдиний мирний звук — віддалену пісню жайворонка. Вона пробігла крізь цей звук, як крізь завісу — і раптом зрозуміла, що попереду більше немає тіні. Хтось стягнув плащ на очах і кинув його на кущ, збиваючи погоню. Слід обірвався.

Вона зупинилась. Розтиснула пальці — і відчула, як віддалік, біля каменю, знову піднімається хвиля магії. Рухом зібрала себе, як лук перед пострілом, і побігла назад.

Коли повернулася, двір уже був шурхотом людей. Воїни тягнули по каменю зв’язаного лучника, провидець стояв на ногах, блідий, але прямий, жрець стискав у руці оберіг, а мірник, ніби нічого не сталось, продовжував слухати камінь.

— Це — замах на представника дому, — холодно сказав старший воїн, схиляючись над полоненим. — І на священні роботи, затверджені Мирними угодами. Ти або божевільний, або впевнений, що тебе прикриють.

Чужинець посміхнувся кривавими губами — і виплюнув на камінь темний, як смола, сік. На губах проступив легкий фіолет.