Розділ 7. Наречені для командира

У домі Коренів Золотої Акації запахи пори року завжди приходили із запізненням. Коли в долинах уже тягнуло медом і кислуватим цвітом, тут, на пагорбах, ще пахло попелом і старим залізом. Навіть весна, здавалось, мусила просити дозволу в герба з золотими гілками, перш ніж ступити у двір. Цього року вона прийшла через ворота в супроводі колісниць і хоругв — з печатками високих домів, лискучими кінськими гривами і сміхом придворних дам. Весна прийшла у вигляді наречених.

Спершу — делегація зі столиці: донька радника при Раді, Ліама з Дому Крученої Лози. Вона рухалася, як вода в срібній чаші — м’яко, безшумно, без найменшого коливання. На ній був зелений шовк, що здавався продовженням моху на старих каменях. Вона ввійшла до галереї і не глянула в бік ложа, де лежав Дамір — її погляд ковзнув поверх, ніби поверх води. «Повага без утруднень», — подумала Ніна і відчула, як у неї під ребрами тихо дряпає холод.

За Ліамою тягнулися інші імена — витончені, шурхотливі, як пелюстки: Ілларія з Дому Білого Ясеня, Марна з Північних Копалень, Яра з Розшарованої Скелі. Кожна делегація привозила дари: тонкі сервети з золотим шитвом, кришталеві миски із закляттями на родючість, зразки руди, що світилася в темряві. Усе це викладали на довгих столах, як на жертовнику. Навіть повітря здавалося заважким, перенасиченим ароматами смол і грушевого вина.

Алтен сяяв, як начищений шолом. Його голос бринів у галереях:
— Дім Коренів Золотої Акації вдячний за честь! — і тихо до Салени: — З таким посагом ми підпремо південний форт і купимо два нові млини.

Салена лише торкалася підборіддя перснями і мрійливо примружувалась:
— Головне — шлюб до літа. Поки Рада не почала ревізії.

Вона кидала косі погляди у бік Ніни, яка стояла трохи відсторонено, в тіні колон. Здавалося, що Салена хоче одним лишень поглядом зішкребти її зі стіни, як засохлу фарбу. Але Ніна не відступала. На ній був простий темний плащ, пояс зі шкіри і тонкий ножик на стегні — жодних прикрас, жодної гри. Вона лише стежила за диханням Даміра: від того, чи рівний подих, чи не піднімається хвиля в грудях, залежав ритм усього дня.

Того ранку подих був рівніший. Після ночі, коли їхні пальці впліталися, як корені, і магія відступала, лишаючи теплі, майже людські хвилі, Дамір прокинувся світлішим. Ніна подала настій, торкнулася зап’ястка — і відчула, як у ній відгукнувся глухий, глибокий звук. Наче хтось ударив підземним долотом по жилі каменю. «Ти чуєш? — мовчки спитала вона саму себе. — Це він. Він намагається говорити світу знову». І чомусь від цього в неї в горлі стало тісно.

Парад наречених почався з проголошення. Посланець Ради прочитав сухі рядки про «перехід до стадії стабілізаційних шлюбних домовленостей» та «необхідність забезпечення спадкоємності управління домом», після чого писар поставив печатку, і в залі почувся легкий, але виразний видих — як приголомшеному натовпу оголошують вирок. Усі знали: тепер почнеться гра, в якій кожен рух стане звітом.

Першою свою «майстерність» показала Ліама: вона співала легким, чистим голосом — нота пірнала в камінь і поверталася, не зачіпаючи нічого всередині. Потім вона крокнула до ложа, тримаючи в руках кришталеву миску з прозорою водою.
— Це — вода з нашого внутрішнього колодязя, — сказала бездоганно. — Вона холодна і рівна: така вода вчить магію слухатися меж.

Вона наблизила миску до губ Даміра. Він не торкнувся. Його погляд пройшов повз Ліаму — і тихо зупинився на Ніні. Ніби перевіряв: чи не піднімається в її очах тінь ревнощів. Там була не тінь. Там був інший вогонь — складніший, небезпечніший за ревнощі: бажання захистити. Бажання стати стіною між ним і цим м’яким, як шовк, наступом світу.

Ілларія з Дому Білого Ясеня принесла покрив, вишитий срібними вузлами. Вона розстелила його біля ложа, і вузли заграли ледь відчутним світлом — майстерна робота. Надто майстерна: світло торкнулося шкіри Даміра і наче зачепило ранку. Ніна побачила, як по його пальцях пробігло крихітне тремтіння, і в ту ж мить крокнула, зняла покрив, загорнула і подала служниці.
— Дякуємо, — сухо сказала. — Потрібна інша тканина — тепліша. Ваше срібло занадто гостре.

— О, — усміхнулася Ілларія, — у вас, бачу, тонка шкіра, переселенко. Та хіба не гостра стріла була вашим хлібом?

— Стрілу тримають у руках, а не на рані, — відповіла Ніна. — Якщо бажаєте навчитися різниці — запитайте у жреців.

Публіка тихенько захихотіла, а Салена цокнула язиком. Алтен вдавив сміх у кулак, але з очей у нього бризнули іскри злості. «Вона забагато дозволяє», — прочитала Ніна на його губах.

Парад тривав. Дами демонстрували вміння розмовляти з посадженими деревцями, складати витончені письма Раді, вплітати барвники у пряжу так, щоб та світилася місяцем у темряві. Ніна відчувала, як у залу вповзає щось липке — і це не смола: це розрахунок. Справжні таланти тут були лише підмогою на випадок, якщо знадобиться прикрити головне — угоду, що буде більша за будь-яке «я люблю». А «я люблю» ще не прозвучало — навіть між тими двома, кого воно стосувалося.

Коли нарешті процесія розійшлася відпочити, Салена підійшла до Ніни так близько, що її парфуми — терпкий мигдаль — вдарили в очі.
— Слухай, нічна мисливице, — прошепотіла, підбираючи слова, ніби голки, — ми не проти твоєї участі у… догляді. Але слід пам’ятати, де твоє місце. Воно — біля порогу. Не на ложі. Не поруч з печатками. Не поряд із майбутнім дому.

— Моє місце — там, де я потрібна, — відповіла Ніна, відчуваючи, як у ній підіймається спокійний, важкий холод. — Ні на крок ближче, ні на крок далі.

— Тобі дозволили бути поряд. Це різні речі. Дозволи відміняють, — Салена легенько торкнулась її плаща. — А дозволів зараз у Раді багато. Наприклад, дозволи на шлюб.

— Є ще дозволи землі, — сказала Ніна і відійшла. — Вони тримаються не чорнилом, а корінням.

Їй не хотілося перемагати словами. Вона краще вміла тримати тишу. Але тепер тиша була схожа на натягнуту тетиву: крок у бік — і спустить стрілу.