Розділ 6. Бунтівна магія

У домі Коренів Золотої Акації ночі завжди були тривожними. Стіни пам’ятали стогін війни, навіть коли зовні панувала тиша. Але того вечора тривога мала інший смак — густий, мов дим, і гарячий, мов іскри, що падають на долоню.

Магія Даміра почала бунтувати.

Все почалося з дрібниць: у кутках кімнати тремтіли тіні, світильники то спалахували яскраво, то гасли, залишаючи камінь у повній темряві. Потім повітря почало важчати, насичуватися гіркотою, наче в кімнату влили море чорної смоли. Дамір лежав на ложі, але його тіло билося судомами, а жила на скроні пульсувала так, що здавалося — от-от розірветься.

Воїни, що стояли при дверях, не наважувалися підійти. Лікарі розгублено переглядалися, їхні руки тремтіли, а трави у глечиках втратили запах. Родичі, зібрані в залі, нашіптували:
— Він не витримає…
— Магія сама пожере його…
— Це знак, що потрібен новий спадкоємець…

Алтен вийшов уперед, театрально зітхаючи:
— Ми мусимо думати про майбутнє дому. Якщо командир уже не може тримати свою силу, пора готувати іншу руку, що понесе наш герб.

Салена додала отруйним тоном:
— Або бодай іншу руку, що покладе печатку на шлюбному договорі. Інакше дім залишиться без спадку.

Їхні голоси прорізали повітря, мов ножі, але не могли заглушити головного — стогону, що виривався з грудей Даміра. Він звучав, як рев пораненого звіра, як тріск дерева під бурею.

Ніна стояла збоку, притискаючи руки до поясу, щоб ніхто не бачив, як вони тремтять. Вона знала: такої магії вона ще не відчувала. Це не був просто хаос — це був розрив тканини світу. Її тіло пам’ятало нічні стріли й полювання в глибині Ноктірії, але навіть там, серед диких тіней, вона не зустрічала подібної сили.

Коли черговий спалах магії розтрощив керамічний глек і уламки посипалися на підлогу, вона зробила крок уперед. Родичі відсахнулися.

— Ти куди? — шипіла Салена. — Це небезпечно!

Ніна не відповіла. Її очі були прикуті до Даміра.

Вона підійшла до ложа. Магія била з його рук темними променями, що лишали сліди на килимі. Його груди здіймалися, як кузня під ударом молота, і кожен подих виривав із повітря іскри.

Вона простягнула руку.

— Не смій! — вигукнув Алтен. — Це може спалити тебе живцем!

Але Ніна вже торкнулася його долоні.

Біль пронизав її так гостро, що вона на мить втратила відчуття власного тіла. Здавалося, її серце вдарили молотом, а вени наповнилися розпеченим металом. Вона ледве втрималася на ногах, але не відпустила.

— Дихай, — прошепотіла вона, навіть не розуміючи, чи чує він. — Дихай разом зі мною.

І диво сталося: магія, що рвалася назовні, відгукнулася на її голос. Вона завихрилася, наче буря, яку накрили тканиною, і потроху стихла. Судоми тіла вщухли, а очі Даміра повільно розплющилися. Він дивився на неї, і цей погляд був водночас розгублений і вдячний, ніби він вперше побачив світло після довгої темряви.

— Ти… — хрипко прошепотів він. — Чому…?

— Бо інакше ти б загинув, — відповіла вона твердо, хоч голос тремтів.

Їхні пальці залишалися з’єднаними.

Родичі завмерли. Те, що відбулося, вони не могли пояснити. Воїни обмінювалися здивованими поглядами, лікарі перехрещували руки й тихо бурмотіли молитви. Але мовчання тривало лише мить. Потім Алтен кинувся до неї з криком:
— Вона чаклує! Вона підкорює собі його магію, щоб заволодіти домом!

Його слова підхопили кілька кузенів. У залі здійнявся гул.

Салена з удаваним жахом додала:
— Це було небезпечно! Якщо магія відгукнулася на чужинку, значить, дім під загрозою. Вона не може залишатися біля командира!

Але Дамір підняв руку. Вона була тремтлива, але жест його був незаперечним.
— Вона залишиться.

Його голос прозвучав хрипко, але рішуче. І цього вистачило, щоб зал затих.

Тієї ночі Ніна сиділа поруч із його ложем. Вона не наважувалася відійти, бо відчувала: якщо розімкне пальці, магія знову вибухне. В її жилах і досі горіло полум’я, але в цьому вогні було щось дивно знайоме, навіть рідне.

Вона згадала дитинство в Дому Нічних Мисливців, коли її вперше взяли на полювання. Тоді вона теж відчула, як тьма дивиться їй у вічі. Але тепер це було інше — не ворожість, а заклик.

— Чому ти не боїшся? — тихо спитав Дамір, коли нарешті міг говорити довше.

— Бо я знаю, що страх не приборкає магію, — відповіла вона. — Лише довіра.

Він дивився на неї довго. Його очі, завжди похмурі й повні болю, раптом стали теплішими. Він ще не усвідомлював, що відчуває, але розумів: ця чужинка тепер єдиний його якір.

Коли світанок розфарбував небо, родичі знову зібралися. Вони виглядали ще більш знервованими. Алтен шипів:
— Це небезпечно для всіх нас! Якщо її сила вплелася в його магію, вона вже має над ним владу!

Салена ж сказала те, про що думали інші:
— Треба поспішати зі шлюбом. Якщо він одружиться з дівчиною з нашого роду, це розірве зв’язок із чужинкою.

Але старший воїн дому, сивий і мовчазний, уперше заговорив гучно:
— Учора вона врятувала його. А ви? Ви тільки стояли й чекали смерті.

Слова впали, як камінь у криницю. І хоч родичі не замовкли остаточно, вперше їхні голоси втратили впевненість.

Того дня Дамір наказав, щоб Ніна залишалася при ньому завжди. «Вона моя варта», — сказав він. Це було більше, ніж слова: це був виклик усім, хто намагався відсторонити її.

А в душі Ніни вперше промайнула тривожна думка: вона вже не просто служниця чи переселенка. Вона — частина сили дому. І від того, як вона використає цю силу, залежить не лише життя Даміра, а й мир між їхніми народами.

Того вечора, коли вони залишилися наодинці, він прошепотів:
— Коли ти торкаєшся мене… біль стихає. Наче коріння знову відчуває землю.

Вона відповіла майже не чутно:
— А коли ти дивишся на мене — тьма в мені теж стихає.

Між ними ще не було визнання, ще не було слів про кохання. Але вже було щось інше — зв’язок, народжений у вогні та хаосі. Зв’язок, який ніщо не зможе розірвати.