Розділ 5. Родина і спадок

У палаці дому Коренів Золотої Акації почалися нові наради. Вони не стосувалися ні лей-ліній, ні стану воїнів, а лише одного питання: шлюбу командира.

Галерея, де колись зберігали бойові прапори, тепер була вкрита сувоями з гербами різних родів. На кожному сувої значилося ім’я дівчини, яку пропонували як наречену для Даміра. Родичі сперечалися між собою, розмахуючи пергаментами, наче зброєю. Алтен, завжди гучний, переконував, що найкраща партія — донька високого радника зі столиці. Салена схилялася до союзу з північними родами, які славилися своїм золотом і рудниками. Молодші кузени просто мріяли влаштувати власні амбіції через нові союзи.

— Він має залишити спадкоємця, — повторювала Салена, розтираючи тонкі пальці, прикрашені кільцями. — Без цього ми втратимо довіру Ради. Його стан усім відомий. Чим швидше буде шлюб, тим надійніше ми збережемо дім.

— Чи дім, чи владу? — тихо кинув один зі старших воїнів, але його слова заглушив загальний гамір.

Усі говорили про те, як правильно «розпорядитися» майбутнім командира, наче він сам уже не мав голосу.

Ніна спостерігала за цим збоку. Вона виконувала свою службу: подавала настої, перевіряла трави, стежила, щоб магія Даміра не виривалася назовні. Але щоразу, коли вона з’являлася у залі, розмови стихали. Вона відчувала, як на неї падають холодні погляди — як на чужу, що випадково опинилася в центрі спадкових планів.

Одного разу Алтен навіть не приховував глузування:
— Скажи-но, переселенко, чи знаєш ти, що означає бути господинею дому? Чи, може, в Ноктірії ваші жінки знають тільки, як ховатися за луками?

Ніна спокійно відповіла:
— Господинею дому не стають за наказом, Алтене. Це вибір. І не твій.

Слова були сказані тихо, але Дамір, що лежав у ложі, посміхнувся куточком вуст. Лише на мить, проте цього вистачило, щоб Алтен зціпив зуби й замовк.

Та родина не збиралася здаватися. Вони почали готувати офіційні запрошення для знатних дівчат. Щовечора у дворі прибувала нова делегація. Дівчата в розкішних шатах, з вивченими посмішками, проходили повз Ніну, навіть не дивлячись у її бік. Для них вона була не більше ніж служниця при напівмертвому командирові.

Салена влаштовувала показові вечері, де наречені демонстрували свої таланти: одна співала, інша читала вірші, третя приносила власноруч вишитий покрив. Родичі аплодували, робили вигляд, що захоплені. Лише Дамір залишався нерухомим, дивлячись у стелю чи на Ніну, яка стояла в тіні й виконувала свої обов’язки.

Одного вечора Салена не витримала:
— Командире, ти мусиш зробити вибір. Хай буде хоча б заручини, щоб ми могли показати Раді: дім живий.

Дамір повільно повернув голову, його очі блиснули:
— Дім живий, поки я живий. Заручини не повернуть йому коренів.

Слова його були, мов ляпас. Але родичі зробили вигляд, що не чули.

Тим часом проти Ніни почали діяти відвертіше. Спершу зник її сагайдак. Потім хтось підсипав у відвар, яким вона лікувала командира, гірку траву, що могла викликати гарячку. Вона вчасно відчула запах і вилила глек. Але коли поскаржилася воїнам, ті лише знизали плечима: «Ми не бачили».

Чутки поширювалися швидко. «Переселенка шкодить господареві». «Вона хоче отруїти командира, щоб захопити його довіру». Слова летіли коридорами, як отруйні стріли. Родичі лише підживлювали їх, киваючи багатозначно.

Ніну намагалися відсторонити від ложа. Алтен наполягав, що замість неї має бути офіційний лікар дому. Салена стверджувала, що «чужинка не може торкатися тіла спадкоємця». Але Дамір щоразу повторював:
— Вона залишиться.

Ця фраза, коротка й тверда, була його єдиною зброєю проти змови. І кожного разу вона змушувала родичів відступати.

Напруга зростала. Здавалося, що дім тріщить від невидимих сил. Воїни дивилися на Ніну з прихованою цікавістю: вони чули, як уночі магія командира заспокоювалася від її дотику. Родичі ж готували новий тиск. Вони збиралися показати Раді, що мають «гідних наречених», і водночас позбутися чужинки.

У цей час у містах почали ширитися чутки про дивні події: хтось бачив у лісах тіні з червоними очима, хтось чув голоси біля старих колодязів. Лей-лінії залишалися крихкими. Жреці натякали, що дім Коренів Золотої Акації мусить якнайшвидше стабілізувати свого господаря. Інакше земля відвернеться від нього.

Ніна щоночі стояла біля вікна, дивилася на мертві акації й думала про свою долю. Вона знала: її місце тут не випадкове. Вона не просто переселенка. Вона — очі й руки у світі, що не хоче її приймати.

Але вона також знала інше: родина не зупиниться. Вони зроблять усе, щоб витіснити її з дому. І тоді доведеться боротися не лише за своє право бути поруч, а й за життя самого Даміра.