Розділ 4. Снайперка серед ворогів

Ніна йшла вузькою дорогою, що вела від брами міста до пагорбів дому Золотої Акації. Її кроки були рівними, але під плащем пальці стиснули ремінь сагайдака так, що кісточки побіліли. Вона не дозволяла собі озиратися. Переселенці не мали права виглядати наляканими: кожен погляд натовпу ловив їх, немов стріла.

Дорога була обсаджена акаціями — колись золотими, тепер чорними від часу. Їхні стовбури скидалися на обвуглені кістки, і лише подекуди пробивались тонкі зелені паростки. Вартові мовчки супроводжували Ніну. Вони тримали списи напоготові, хоч і розуміли: угоди не дозволяють піднімати на неї руку. У тій тиші вона чула власне дихання — відміряне, рівне, як перед пострілом.

На воротах її зустрів натовп родичів. Вони вийшли не з пошани, а щоб упевнитися: хто цей «чужак», якого нав’язала Рада. Алтен, двоюрідний брат командира, дивився на неї з удаваною усмішкою, що більше скидалася на оскал. Салена, його сестра, поправляла важку прикрасу на шиї, розглядаючи Ніну з голови до п’ят, наче оцінювала товар на ярмарку. Інші шепотілися, і шепіт був гучніший за будь-які слова.

— Це переселенка, — сказав Алтен нарочито голосно, щоб почули всі. — Кажуть, з Дому Нічних Мисливців. Чудове доповнення до нашого дому, чи не так?

Його слова викликали сміх серед кузенів. Але Ніна не відреагувала. Вона стояла прямо, поглядом уп’явшись у ворота, за якими чекав її новий світ.

Посланець Ради простягнув сувій, читаючи наказ урочисто:
— Згідно з Мирними угодами, переселенка Ніна, дочка Дому Нічних Мисливців, призначається на перенесену службу до дому Коренів Золотої Акації. Вона матиме право голосу в питаннях лей-ліній на землях дому, а також обов’язок допомагати голові дому в стані його поранення.

Шепіт серед родичів став зловісним. «Право голосу» звучало для них як отрута. Хтось скривився, хтось відвернувся. Салена лише зітхнула й промовила з удаваним жалем:
— Ось до чого довели ці угоди. Чужинці в наших стінах, ще й з правом втручатися у справи дому.

Але слова нічого не змінювали. Вартові розсунулись, і Ніна переступила поріг палацу.

Всередині панував холод. Кам’яні коридори пахли травами й попелом, і кожен звук відлунював кілька разів. Ніну провели довгими переходами, вивели у велику залу. Там, під стінами, висіли старі карти битв, а посередині стояло ложе. На ньому лежав Дамір — нерухомий, як кам’яна статуя, очі його були відкриті й уважно дивилися на новоприбулу.

Родичі мовчки розступилися. Відчувалося: вони чекали, як він відреагує.

Ніна схилила голову в офіційному поклоні.
— Ніна, дочка Дому Нічних Мисливців, — сказала вона рівно, як вимагав протокол.

Дамір не ворухнувся, лише його погляд затримався на її обличчі. Потім тихо, але виразно пролунали слова:
— Дамір, син Дому Коренів Золотої Акації.

У цій короткій обмінності було більше, ніж у довгій промові. Натовп у залі завмер.

Алтен першим порушив тишу:
— Чудово. Тепер, коли формальності виконані, ми можемо вирішити, де їй буде місце.

Він дивився на Ніну так, наче вже шукав для неї комору чи стайню. Але Дамір відповів несподівано:
— Її місце — тут.

Ці слова прозвучали твердо, попри його слабкість. Родичі обмінялися здивованими поглядами. Ніхто не очікував, що він втрутиться.

Перші дні в домі були для Ніни випробуванням. Вона мала піклуватися про командира: подавати напої, стежити за настоями, допомагати йому змінювати положення. Робила це мовчки, але впевнено. Воїни, що залишилися вірними Дамірові, спостерігали за нею з прихованою повагою: у її рухах не було рабської покори, лише холодна точність.

Родичі ж шукали будь-яку нагоду принизити її. Салена одного разу кинула:
— Дивно, що в Дому Нічних Мисливців знайшли жінку для догляду. Хіба ваші жінки не вміють тільки стріляти з тіні?

Ніна підняла на неї погляд.
— Якщо треба, я й це умію, — відповіла спокійно.

Тиша в залі після цих слів була важчою за крики. Родичі відчули: вона не боїться.

Та найбільше Ніну вражала сама земля. Уночі, коли тиша ставала глибшою, вона відчувала, як під підлогою б’ється щось неспокійне. Лей-лінії дому були зранені, їхній пульс рвався, немов серце у гарячці. Часом Дамір здригався, і магія його виривалася, засвічуючи темні прожилки на руках. Тоді Ніна брала його долоню — і відчувала, як сила трохи заспокоюється. Вона не говорила про це нікому. Але знала: її присутність не випадкова.

Родина ж не здавалася. Алтен уже радився з союзниками у столиці, готуючи список наречених для командира. Салена нашіптувала іншим родичам, що чужинка небезпечна, бо має право голосу. Вони чекали слушного моменту, щоб виставити її винною у будь-якій біді.

Ніна це відчувала. Вона бачила, як очі кузенів блищать, коли вони обговорюють спадок, і розуміла: у цих стінах вона серед вовків. Але страху не було. Лише холодна зосередженість. Вона знала: її місія — вижити й зробити так, щоб ця земля знову почула пісню, а не стогін.

Увечері третього дня після її приходу до палацу, коли над пагорбами піднімався місяць, Дамір уперше заговорив довше, ніж на одне слово. Його голос був тихим, але в ньому звучав наказ:
— Ти чуєш, як земля дихає?

Ніна кивнула.
— Так. Вона рвана, але ще жива.

— Добре, — відповів він. — Тоді ти не просто служиш тут. Ти — очі дому там, де я більше не бачу.

Ці слова стали для неї першою довірою. І першою клятвою, яку вона дала собі: не відступати.