Розділ 3. Дім Коренів Золотої Акації

Дім Коренів Золотої Акації розкинувся на пагорбах, де земля була світлою, а повітря пахло смолою й гірким цвітом. Колись тут цвіли величезні акації, їхні золоті грона затінювали двори та лискучі дахи, а коріння простягалося глибоко під пагорби, ніби обіймало саму землю. Старі літописи твердили: саме це коріння тримало лей-лінії дому й давало йому силу. Тепер акації були зрубані чи висохлі, лишилися тільки чорні стовбури й кілька кволих пагонів. Але назва дому збереглася, і кожен, хто чув її, уявляв минулу велич.

Палац дому виглядав суворо. Його мури не сяяли, як у столиці, а нагадували втомлену шкіру воїна. Камені були сколоті й темні від диму, арки зберігали сліди обстрілів. Лише на головних воротах, де висів герб із золотими гілками на сірому тлі, фарба була свіжа. Родичі дбали про символи, бо саме вони тримали владу, коли все інше хиталося.

Усередині палацу панувала тиша, не звична для дому воїнів. Колись тут дзвеніли шпори, лунав сміх, гуділи зали. Тепер більшість кімнат стояла напівпорожня. Лише у великій галереї щодня збиралися родичі командира. Вони мали один спільний клопіт: що робити з Даміром.

Він лежав у верхній залі, де колись тримали клейноди дому. Підлога була встелена килимами, стіни прикрашали старі карти битв. Але тепер кімната скидалася радше на лікарську. Біля ложа стояли глиняні глечики з настоями, пахло травами й попелом. Сам командир виглядав так, ніби сам став каменем: тіло його майже не рухалося, лише очі стежили за всім, що відбувалося довкола.

Його магія була зранена. Вона бунтувала, немов ображена тварина, кидаючи спалахи то в груди, то в руки. Кожна спроба піднятися відгукувалася болем і судомами. Лікарі лише хитали головами: ніхто не знав, як приборкати силу, що зрадила власного господаря.

Родичі бачили в цьому не трагедію, а можливість. У галереї вони сиділи півколом, розмовляючи півголосом. Кожен з них мав власний розрахунок. Двоюрідний брат Алтен, повний і завжди усміхнений, твердив, що настав час передати владу «тим, хто ще має силу». Його сестра Салена переконувала, що треба якнайшвидше одружити Даміра: «Хай лишить спадкоємця, і тоді ми будемо знати, що дім не впаде». Молодші кузени вже змагалися між собою, хто приведе вигіднішу наречену.

Усе це звучало, наче вони говорять не про живу людину, а про скриню зі скарбами. Лише кілька старших воїнів дому не брали участі в цих балачках. Вони пам’ятали, як Дамір вів їх у битви, як тримав стрій під найжорстокішим вогнем. Для них він був командиром, і навіть тепер, коли його тіло було майже нерухомим, вони віддавали йому честь. Але їхні голоси тонули в балачках амбітних спадкоємців.

Увечері до палацу приходили посланці зі столиці. Вони приносили накази Ради, сувої з протоколами, нагадували про Мирні угоди. Усі розуміли: дім повинен прийняти переселенця, як це передбачено домовленостями. «Перенесена служба» — так називали це в офіційних паперах. Родичі Даміра були обурені. Для них це означало, що чужинець отримає доступ до землі дому і право голосу в питаннях лей-ліній. Вони сприймали це як приниження й небезпеку. Але сперечатися з Радою ніхто не наважувався.

Того ж вечора у галереї знову зібралися радитися. Алтен розмахував руками, доводячи, що переселенця треба тримати під суворим наглядом: «Ми не можемо дозволити чужаку бачити наші карти й слухати наші плани». Салена хитро всміхалася: «А якщо цей чужинець стане нашим союзником у майбутньому шлюбі? Чи не варто подумати наперед?» Її слова викликали хвилю гніву й сміху. Але кожен розумів: у Мирних угодах прописане «право голосу», і його не так легко обійти.

Сам Дамір слухав ці розмови мовчки. Він не мав сил втручатися, та й слова його не хотіли чути. Для родини він був радше тінню, ніж господарем. Але його очі світилися — ті самі очі, якими він колись тримав воїнів у строю. Тепер вони були повні втоми й гіркоти, але й залізної рішучості.

Перші переселенці вже прибули в Еландор. Вони оселялися в різних частинах країни, і звістки про них ширилися швидко. Одні казали, що фейрі допомагають лікувати воду в колодязях. Інші — що вони нишком малюють руни на стінах. У столиці почали з’являтися чутки: «Серед переселенців є мисливці, є маги, є ті, кого бояться навіть у їхніх власних краях». Ці чутки сягнули й дому Золотої Акації, посилюючи підозри й тривогу.

У ніч, коли місяць стояв низько й червонів, як свіжа рана, до Дамірових покоїв прийшов один зі старших воїнів. Він схилився й прошепотів: «Господарю, родина вже вирішує твою долю без тебе. Вони шукають наречену й готують угоди. Але з Радою ти матимеш ще більшу біду: вони надішлють до тебе переселенця. Цього не уникнути. Що ти накажеш?»

Дамір довго мовчав. Його губи майже не рухалися, але слова прозвучали чітко: «Побачимо. Якщо корені ще дихають, вони не зламаються від чужого кроку».

Слова були короткі, проте старший воїн зрозумів: командир ще не здався.

Наступного ранку галерея знову наповнилася родичами. Вони сперечалися про спадок, про землю, про весілля, навіть про новий герб. Усе це звучало як торг на ярмарку. Лише в кутах служники шепотілися між собою: «Кажуть, переселенця вже визначили. Кажуть, він прибуде скоро».

Палац Коренів Золотої Акації жив у тіні великих планів і ще більших страхів. Ніхто не здогадувався, що вже зовсім скоро ця тиша буде порушена кроками нового мешканця. І тоді доля дому зміниться так, що жоден із нинішніх радників не міг передбачити.