Розділ 2. Перші дні після обміну

Еландор зустрів переселенців насторожено, немов чужий вітер, що раптом заблукав у знайому долину. Після церемонії на Гранатній Рівнині їх розподілили по різних містах і селах, визначивши кожному місце проживання та службу. Всі знали: це не гості, це ті, кого навмисно вписали у Мирні угоди. Вони мусили жити поруч, торкатися однієї землі, пити з тих самих джерел, і саме це дратувало більше, ніж будь-який бій.

Міста Еландору виглядали втомленими. На площах ще лежали сліди війни: обвуглені камені, тріщини від магічних ударів, вежі, що чекали відбудови. Люди поверталися до ремесел, але робили це без радості, ніби з примусу. Вулиці сповнились шепоту: «Фейрі тут… Вони вже серед нас…» Одні казали, що новоприбулі принесуть з собою хвороби й темну магію, інші — що саме вони здатні підлатати порвані лей-лінії.

На ринку в столиці можна було почути суперечки. Торговка овочами, жінка з потрісканими руками, доводила, що обмін несправедливий: її син загинув у перший рік війни, а тепер чужинці отримують дах над головою і пайки за рахунок казни. Поруч кравець, що втратив брата, тихо відповідав: «Мир дешевший за нові могили». Але навіть він говорив без віри, більше для того, щоб заглушити власний біль.

Воїни ставилися до обміну найгірше. Для них кожен фейрі був уособленням загиблого товариша. В казармах точилися п’яні розмови, що досить одного наказу — і все «це збіговисько чужаків» можна змести в ріку. Командири змушені були посилювати дисципліну, бо знали: якщо військо розірве угоди, нової війни Еландор не витримає.

Жреці поводилися інакше. Вони спостерігали. Кожен переселенець мав пройти через обряд «слухання кори»: його магічну присутність заносили в карти ліній, щоб перевірити, чи змінюється пульс землі. І вже після першого тижня з’явилися дивні звіти: у деяких районах тріщини в лей-лініях слабшали, вода в колодязях знову почала текти чисто. Це не викликало радості — радше злість. Бо виходило, що чужинці справді потрібні.

Побут переселенців був суворо регламентований. Їм виділяли квартири чи хати, часто занедбані, іноді зруйновані, і нагляд від місцевих старост. Їхні імена вписували в сувої та книги, і кожен крок фіксувався. Найбільше обурення викликало так зване «право голосу» — пункт угод, що дозволяв переселенцям брати участь у вирішенні питань, пов’язаних із лей-лініями. Для ельфійських родів це було приниженням: чужинець міг висловити думку там, де століттями вирішали лише свої.

У перші дні після обміну по вулицях ходили патрулі Змішаного Ордена Ліній. Вони мали стримувати натовпи, які збиралися біля домів переселенців. На стінах з’являлися написи: «Не довіряй темним», «Мир — не прощення». Камінням били у вікна, іноді навіть підпалювали двері. Але щоразу варта розганяла натовп, бо накази були чіткими: жодної крові, інакше угоди впадуть.

У палаці Ради теж панувало напруження. Високі доми сперечалися, намагаючись перекласти відповідальність одне на одного. Одні доводили, що переселенців треба селити біля старих шахт і млинів, де їхня робота може принести користь. Інші — що вони становлять загрозу і їх слід тримати під постійним наглядом у таборах. Слово «табори» лякало навіть тих, хто його вимовляв, бо надто нагадувало вій­ну.

Прості люди дивилися на переселенців крізь суміш страху і цікавості. Діти нишком підглядали за новими сусідами, копіювали їхні жести. На базарах пробували чужі спеції, хоча й перехрестилися перед тим. Дехто з ремісників швидко збагнув: переселенці мають власні знання, і це можна використати. Фейрі приносили темні барвники, знали трави, що лікують опіки, уміли працювати з каменем так, щоб він сам співав у вітрі.

Та найбільше шепотів було довкола храмів і рад. Люди розуміли: саме там вирішиться, чи витримає мир. Жреці збиралися щоночі, складаючи карти, і вже тепер видно було, що лей-лінії відгукуються на присутність обох народів. Земля ніби пригадувала давні часи, коли жодної межі не було. Але мало хто бажав вірити в спільне майбутнє.

Родини вищих ельфів у цей час будували власні плани. Для них переселенці стали не лише загрозою, а й можливістю. Одні бачили шанс збагатитися на спільних роботах, інші — можливість використати право голосу чужинців як привід для нових союзів. У галереях палацу шепотілися про шлюби, посаги, нові розподіли землі. Мирні угоди стали для них інструментом гри, і ця гра лише починалася.

Увечері другого дня після обміну в столиці запалили тисячі смолоскипів. Офіційно — на честь початку доби миру. Насправді — щоб освітити вулиці й тримати натовп під контролем. Над містом висів запах диму, і він змішувався з гіркотою. Люди дивилися на вогні й відчували, що мир — це тонке скло над прірвою. Достатньо одного каменя, щоб воно розсипалося.

Переселенці спали тривожним сном. Уві сні їм вчувалися крики тих, хто залишився по той бік порталу, плачі й обіцянки. Дехто прокидався в холодному поті, дехто — з руками, стислими на уявному луці чи ножі. Вони знали: тепер їхня доля прив’язана до чужої землі.

А Еландор слухав. Лей-лінії ще були зранені, але час від часу відчувалося, ніби земля робить глибший вдих. Жреці занотовували ці моменти, але поки не наважувалися оголошувати добрі вісті. Бо радість могла викликати лише новий спалах ненависті.

Так минули перші дні після обміну. Мирні угоди працювали, але ніхто не вірив, що вони зможуть утриматися довго. Світ стояв на порозі нового часу, і кожен розумів: справжні випробування лише починаються.