Розділ 1. Церемонія обміну

Гранатна Рівнина завжди була місцем легенд. Колись тут стояло місто фріалітів, що зводили павутинні мости з пісні й каменю. Місто зникло у вогні ще задовго до війни, лишивши по собі лише багряні трави й уламки чорних колон. Саме сюди призначили церемонію, де мало відбутися те, чого ніхто досі не бачив: одночасний обмін частиною населення між двома державами, які десять років убивали одне одного.

Сонце сходило повільно, виливаючи на трави тьмяне світло. Над рівниною здіймався легкий серпанок, і він нагадував дим — відлуння недавніх битв. Люди збиралися ще з ночі: жреці в білих шатах Еландору й у чорних плащах Ноктірії, воїни у важких обладунках, вартові Змішаного Ордена Ліній, дипломати й посли, прості спостерігачі. Кожен розумів: це не просто формальність, а момент, який визначить майбутнє.

Портал мав постати в центрі кола з колон, зведених спеціально для цього. Їх вирубали з білого вапняку, покрили візерунками, що з’єднували символи обох народів: ельфійські вузли перепліталися з темними колами фейрі. Дехто називав ці різьблення «образливими», бо в них доводилося змішувати стилі, але саме так вимагали Мирні угоди.

Жреці обох сторін вишикувалися навпроти: одні співали високими голосами, інші відповідали низьким гулом. Спів був різним, але його ритм поступово зливався, і повітря почало тремтіти. Камені під ногами нагрівалися, і навіть найбільш цинічні воїни, які бачили десятки битв, відчули, як у грудях з’являється дивний неспокій. Здавалося, самі кістки землі слухають.

Натовп, що зібрався довкола, завмер. Хтось стискав амулети, хтось тримав дітей на руках, щоб ті теж «увійшли в історію». Старі воїни хмурили брови, пригадуючи товаришів, загиблих у війні, і стискали кулаки, бо мир здавався їм запізнілою зрадою. Проте було й інше: у поглядах жінок, які роками чекали новин від синів і чоловіків, світилася надія.

І ось у чаші між колонами загорівся тьмяний світ. Спершу — мов відбиток полум’я у воді, потім — дуга, що виросла вище за будь-яку башту Еландору. Усередині клубився туман, і в ньому можна було побачити нечіткі силуети, немов інший світ за тонкою завісою. Це був портал. Його не відкривали вже сотні років, і тепер він знову прокинувся.

За правилами Мирних угод обмін мав відбуватися «дзеркалом»: крок у крок, ім’я за ім’я. Першими зі сторони Ноктірії мали пройти ремісники та кілька бійців. Їхні імена лунали голосно, щоб кожен почув, — і люди ступали вперед. Туман обіймав їх, і вже за мить вони з’являлися по інший бік, у землі ельфів. З боку Еландору теж виступала перша група — каменярі, ткачі, юний співак. Вони йшли повільно, наче крокували по крихкому льоду.

Натовп реагував по-різному. Хтось вигукував слова підтримки, хтось шипів прокляття. Були й такі, що плакали, бо розуміли: це назавжди. Війна не дала шансів на повернення до старого світу. Тепер кожен, хто переходив, мав будувати нову долю серед тих, кого ще вчора називали ворогами.

Посли, що стояли біля арки, уважно стежили за порядком. Кожен рух записувався писарями на сувоях: імена, доми, походження. Порушення обміну вважалося злочином проти угод. Атмосфера була напруженою: досить було однієї іскри, щоб натовп кинувся на тих, хто крокує крізь туман. Саме тому вартові Змішаного Ордена Ліній стояли щільним кільцем, їхні списи блищали, а очі не відводили погляду ні від переселенців, ні від глядачів.

Портал дихав важко. Час від часу арка здригалася, немов намагаючись скинути з себе печаті. Від туману йшов запах сирої землі та грози. Жреці продовжували спів, не дозволяючи арці розсипатися. Це було не просто ремесло — це була боротьба волі з хаосом.

І все ж обмін ішов. Люди крокували один за одним, імена впліталися в сувої, туман приймав нових мандрівників. На обличчях можна було прочитати все: гордість, страх, відчай, байдужість. Дехто ховав погляд, дехто йшов із високо піднятою головою, немов кидаючи виклик усьому світові.

Наближався вечір. Коли останні з названих переступили арку, жреці вклали на портал дві печаті — білу з воску та чорну зі смоли. Арка завмерла, туман повільно розвіявся. Обмін завершився, і перший день виконання Мирних угод підійшов до кінця.

На рівнині запалили вогнища. Ельфи сиділи окремо, фейрі теж трималися купами. Лише варта Ордена Ліній дозволила собі мить перепочинку, розділивши їжу навпіл — символ того, що хоч щось можна ділити без сварок. Дипломати з обох сторін писали свої звіти, занотовуючи все до дрібниць: хто пройшов, як виглядали, чи були заворушення.

А в повітрі залишався присмак чогось гіркого й нового. Мир прийшов, але ніхто не був певний, чи він витримає. Здавалося, що арка порталу й досі тихо дихає у темряві, нагадуючи: вона ще не сказала останнього слова.

Гранатна Рівнина, уквітчана багряними травами, мовчала. Вона бачила війни, зникнення міст і тепер — мир, який тримався на тонкій нитці. Люди розходилися, але кожен знав: від сьогодні їхнє життя змінилося назавжди.