Пролог

Світ не народжується ворогами. На Срібному Перешийку, що відділяв Еландор від Ноктірії, колись стояли спільні вежі: ельфи і фейрі чергували на них пліч-о-пліч, розганяючи тумани, що приховували шлях. Торгівля текла рікою: срібло міняли на дерево, смолу — на тонкі чорні тканини, а в дні великих міграцій пташиних зграї дві раси разом перекривали перевали, щоб зберегти крихкі мости. Жреці обох народів говорили, що їхні лей-лінії — як дві жили одного серця: різні, але злиті в ритмі.

Та ніч Серпневого Сяйва все зламала. Зірка з розщепленим хвостом впала у Сіру Розколину, і з того дня три Криниці Місяця, священні для обох культур, стали міліти. Магія текла уривками, немов струна, що от-от обірветься. Ельфи твердили, що фейрі крадуть силу, підводячи підземні корені до джерел. Фейрі звинувачували у всьому жадібних жерців Еландору, які нібито проклали таємні жолоби. Довіра розсипалася, як перший сухий сніг.

Напруга зростала, і першою луснула на Перешийку. Ельфійських мірників ліній відправили слухати землю — тонкими жезлами й кришталевими арфами. Їх знайшли мертвими: тіла розкладені в коло рунами. Жодна сторона не взяла відповідальності. Еландор присягнувся на помсту, а Ноктірія оголосила про «очищення від чужинців». З перших ударів почалася війна, яка тривала десять років.

Перші битви були димними й жорстокими. Ельфи рушали широким фронтом, шикувалися в когорти, звиклі до бою під небом. Та ліси Ноктірії не приймали відкритих зіткнень. Фейрі діяли з тіні: розставляли пастки з інею, пускали невидимі стріли, накривали воїнів сітками з ліан, що пили тепло. Ельфійські знамена гасли в димі, і кожна ніч закінчувалася рахуванням загиблих.

Згодом війна перетворилася на виснажливі рейди. Одні палили склади, інші підривали мости. Села залишалися без колодязів, дерева скидали листя серед літа, а міські пісні ставали все темнішими. Магія дедалі частіше зраджувала: ритуали оберталися катастрофою, лінії рвалися, кришталеві миски тріскали в руках жерців. Здавалося, сама земля втомилася від голосів двох народів.

Минали роки, і світ усе більше мовчав. Молоді воїни йшли в відчайдушні походи й не поверталися, або ж приходили з порожніми очима. На картах тріщин сині лінії розповзалися, перетинаючи святині. Сніг падав, як пил, танучи ще у повітрі, звуки втрачали відлуння, а тіні застигали нерухомо. Усе довкола нагадувало тіло, що тріскає зсередини.

Десять років минули в крові й втраті. Жодна зі сторін не перемогла. Лей-лінії руйнувалися, священні місця пустішали, а народи виснажували самі себе. І тоді відбулася спільна рада. Величезна зала в Еландорі прийняла ельфів і фейрі, що вперше сіли за один стіл. Посеред нього поклали старий меч із кургану — стертий у пил, але ще теплий від пам’яті. Кожен, хто говорив, клав на руків’я руку. Три дні й три ночі тривала суперечка без пісень і вина.

Наприкінці з’явився документ, якого вимагала сама земля. Його назвали Мирними угодами. Вони передбачали три кроки.
Перше — спільно відновлювати лей-лінії змішаними бригадами.
Друге — відкрити портал на Гранатній Рівнині, спільний і скріплений двома печатями.
Третє — щорічно здійснювати обмін населенням, щоб корені навчилися слухати інший голос.

Ніхто не вважав ці умови справедливими. Для ельфів вони здавалися приниженням, для фейрі — поступкою. Але іншого виходу не існувало: без угод світ розсипався б остаточно.

Коли портал уперше здійнявся над Рівниною, вітер поніс над травами відлуння чужих голосів. Туман закрутився аркою, у якій світилися чиїсь очі — не свої й не чужі, просто очі тих, хто крокував у невідоме. Одні йшли з відчаєм, інші з надією, усі — з тягарем десяти років темряви.

Так завершилася доба війни і розпочалася доба крихкого миру. Але кожен, хто стояв тоді біля порталу, знав: це лише перша петля вузла. Щоб зав’язати його міцно, знадобляться роки, нові клятви й ті, хто зможе дихати в унісон там, де ще вчора люди дивилися одне на одного крізь дим битв.