Розділ 5

Елані : 

Політ назад до Аелісу не був схожий на нашу втечу. Тоді ми були здобиччю, а тепер — ми були самим небом. Мої нові крила розрізали повітря з гулом, який нагадував пісню сталі. Поруч зі мною летів Каспіан; його рани затягнулися, а очі світилися сріблом, віддзеркалюючи мої власні.

Але що ближче ми підлітали до кордонів мого дому, то важчим ставало повітря. Світло Аелісу більше не сяяло. Місто було оповите коконом із густого, липкого диму. Вершники не просто атакували — вони оселилися там, нерухомо зависши над вежами, наче стерв'ятники.

— Щось не так, — Каспіан різко загальмував у повітрі, розправивши крила. — Вони не нападають. Вони чекають.

— Вони чекають на нас, — відповіла я, відчуваючи, як діадема на моїй голові починає пекти шкіру. — Мій зв'язок із містом ще живий. Я відчуваю... страх Старійшин. І ще чиюсь присутність. Когось набагато сильнішого за Вершників.

Ми почали знижуватися прямо на Головну площу, де колись я сиділа на скелі й мріяла про інші світи. Тепер площа була порожньою, якщо не рахувати фігур у білих халатах — Старійшин. Вони стояли колом біля Дерева Світла, яке тепер було абсолютно чорним, наче обвуглена кістка.

У центрі кола стояв чоловік. Високий, зі сніжно-білим волоссям і крилами такого чистого золота, що на них було боляче дивитися.

— Батьку? — моє серце пропустило удар. Я опустилася на бруківку, мої чорні крила згорнулися за спиною, але я не випускала руку Каспіана.

Варіс, верховний Старійшина Аелісу і людина, яку я все життя називала батьком, повільно повернувся. На його обличчі не було жаху чи розпачу. Тільки холодна, розрахункова посмішка.

— Елані, люба моя, — його голос розлився площею, як солодкий яд. — Ти все-таки зробила те, що я планував. Ти знайшла ключ. Ти стала ключем.

Каспіан : 

Я відчув це миттєво. Запах озону, але не той, що йшов від нас. Це був запах штучного, викривленого світла. Я заступив Елані собою, випускаючи пазурі.

— Ти знав, — прохрипів я, дивлячись на Варіса. — Ти знав, ким вона є. Ти навмисно стер її пам'ять і залишив її «прозорою», щоб у потрібний момент вона привела тебе до мене.

— Демон... ти завжди був надто проникливим, — Варіс зробив крок вперед. — Світло Аелісу згасало тисячу років. Нам потрібна була нова енергія. Але чисте світло не вічне. Щоб жити вічно, нам потрібна Пустота. Ми створили Вершників, Каспіане. Ми — «святі» Старійшини — викували їх із власної ненависті до вашого роду.

Елані здушено схлипнула за моєю спиною. Я відчув, як її біль гострою голкою пронизав наше спільне серце.

— Ти... ти створив цих монстрів? — її голос здригнувся. — Ти вбивав своїх же Вартових? Ти дозволив їм стерти крила моїх друзів?

— Жертви необхідні для вищої мети, доню, — Варіс підняв руку, і Дерево Світла за ним раптом спалахнуло чорним полум'ям. — Ти — ідеальна посудина. Ти поєднала в собі магію феї та силу Демона. Тепер, коли ти пробудилася, я просто заберу цю силу собі.

Старійшини навколо почали співати низьким, вібруючим голосом. Земля під нами розкололася. З тріщин вирвалися ланцюги, але не з срібла, а з чистого білого світла, яке обпікало гірше за вогонь.

— Елані, лети! — закричав я, намагаючись розірвати кайдани, що обхопили мої щиколотки.

Але було пізно. Варіс злетів у повітря, його золоті крила розкрилися, стаючи велетенськими. Він спрямував потік чорної енергії прямо в груди Елані.

— Ти не мій батько, — прошепотіла вона. Її очі знову стали ртутними. — Ти — справжня Пустота.

Вона не стала тікати. Вона розправила свої чорні пір'ясті крила і зробила крок назустріч його удару. Весь Аеліс здригнувся від вибуху. Світло зіткнулося з Сутінками.

Я бачив, як Елані тримає цей потік руками, її фіолетові вени світилися так яскраво, що шкіра здавалася прозорою. Вона дивилася прямо в очі Варісу.

— Ти хотів мою силу? — її голос зазвучав як гуркіт обвалу в горах. — Бери її. Але ти не зможеш її втримати, бо ти порожній всередині!

Вона рвонулася вперед, тягнучи мене за собою через наш зв'язок. Ми стали одним цілим — живим мечем, що пробив коло Старійшин.

Але в ту мить, коли ми мали завдати вирішального удару, Варіс розсміявся.

— Ти думаєш, це все? Елані, подивися на небо ще раз.

Я підняв голову. Вершники більше не були нерухомими. Вони почали зливатися в одну гігантську постать, що закрила собою все королівство. Це був не просто монстр. Це був відбиток самого Варіса, але зроблений з темряви.

— Я і є Пустота, — прошепотів Варіс. — А ви — лише паливо для мого нового світу.