Розділ 4

Елані : 

Коридори замку Каспіана нагадували нутрощі величезного заснулого звіра. Стіни, витесані з темного обсидіану, пульсували ледь помітним фіолетовим світлом — точно таким же, як лінії на моїх руках. Бальтазар вів мене все глибше, повз порожні зали, де колись, мабуть, влаштовували бали, і повз зачинені двері, з-за яких долинало тихе шепотіння.

— Не слухай їх, — кинув старий, не озираючись. — Це відлуння тих, хто не зміг прийняти свою темряву. Вони стали просто тінню в камені.

Я намагалася не слухати, але мій зв'язок із Каспіаном став нестерпно гучним. Я відчувала кожен його удар мечем там, назовні. Кожен раз, коли він проливав кров Вершників, мої власні м'язи напружувалися. Це було виснажливо. Я була тут, у безпеці підземель, але моя душа билася там, під попелястим небом.

Нарешті ми зупинилися перед велетенською аркою. За нею розкинувся грот, у центрі якого знаходилося воно — Джерело Тіні. Це не була вода. Це була густа, переливчаста речовина, що нагадувала розплавлене срібло, змішане з нічним небом. Від нього виходив такий холод, що моє дихання миттєво перетворилося на пару.

— Ти маєш увійти туди, Елані, — прошепотів Бальтазар. — Повністю. Тільки так зв'язок загартується. Тільки так ти дізнаєшся, хто ти є насправді.

Я подивилася на дзеркальну поверхню джерела. Моє відображення... воно було іншим. У дзеркалі на мене дивилася дівчина з очима кольору ртуті та крилами, що були чорними, як найтемніша ніч.

Я зробила перший крок. Холод обпік ступні так сильно, що я ледь не закричала. Але я зціпила зуби й пішла далі. Коли срібляста рідина торкнулася моїх фіолетових вен, вони спалахнули сліпучим світлом. Я занурилася з головою.

Світ зник.

Я опинилася посеред поля, але це не був Аеліс. Трава була срібною, а небо — густо-фіолетовим, з двома велетенськими місяцями. Я бачила себе... ні, це була не зовсім я. Вища, величніша, у сукні, що була зіткана з самого зіркового світла.

Поруч зі мною стояв він. Каспіан. Але на ньому не було шрамів, а його очі світилися не порожнечею, а безмежною любов’ю. Його крила були не шкірястими, а вкритими м’яким чорним пір’ям.

— Ми не можемо цього зробити, Елані, — сказав він, стискаючи мої руки. Його голос був чистим, без тієї хрипоти, яку я знала. — Старійшини Світла і Лорди Тіні ніколи не дозволять цьому союзу існувати. Вони кажуть, що ми порушимо Баланс.

— Ми і є Баланс, Каспіане, — відповіла та, інша Елані. — Світло без тіні сліпить, а тінь без світла вбиває. Ми маємо показати їм, що разом ми сильніші за будь-яку порожнечу.

Потім картинка змінилася. Я побачила битву. Сліпуче біле світло фей зіткнулося з темним вогнем демонів. Я бачила, як Каспіана закували в ті самі ланцюги, а мене... мене змусили випити «Чашу Забуття». Моє пір'я облетіло, крила стали прозорими, а пам’ять про те, хто я, була стерта, щоб я стала «звичайною» феєю в ідеальному золотому світі Аелісу.

Я випірнула з джерела, хапаючи ротом повітря. Бальтазар підхопив мене, допомагаючи вийти на кам'яний берег.

Я тремтіла, але це був не холод. Це була лють. Тисячолітня, справедлива лють за те, що в нас вкрали. За те, що нас змусили забути самих себе.

— Тепер ти бачиш? — запитав старий, дивлячись на мої зміни.

Я подивилася на свої крила. Вони більше не пахли димом. Тепер вони були вкриті ідеальним, щільним чорним пір'ям, що переливалося всіма кольорами фіолетового та срібного. На моїй голові з’явилася тонка діадема з обсидіану, яка ніби вросла в шкіру. Фіолетові лінії на руках тепер стали частиною витонченого візерунка, що нагадував сузір'я.

— Я бачу все, — мій голос став глибшим, у ньому з’явилася владна сила. — Вони не просто нас розділили. Вони створили Пустоту своєю ненавистю. Вершники — це те, на що перетворилися наші розбиті надії.

Раптом мене пронизав гострий біль. Я впала на коліна, хапаючись за серце. Через зв'язок я почула крик Каспіана. Він був поранений. Сильно. Один із Вершників зміг пробити його захист, поки він відволікся на мій крик у джерелі.

— Його вбивають... — прохрипіла я. — Вони витягують з нього життя!

Я не чекала допомоги Бальтазара. Я розправила свої нові, могутні крила. Одне зусилля — і я злетіла під склепіння грота. Тепер я знала, як користуватися магією. Я не мала давати йому своє світло. Я мала стати його світлом.

Я вилетіла з підземель, наче стріла. Коли я опинилася в небі над замком, картина була жахливою. Каспіан лежав на бруківці, притиснутий до землі п’ятьма Вершниками. Вони встромляли в нього свої тіньові списи, і кожна нова рана відгукувалася в моєму тілі. Його очі згасали.

— ГЕТЬ ВІД НЬОГО! — мій крик розірвав тишу мертвих земель.

Я не використовувала пилок. Я просто розкрила долоні. З них вирвалося не біле світло Аелісу і не чорне полум'я Каспіана. Це було сяйво сутінків — сріблясто-фіолетова енергія, яка не спалювала, а просто розчиняла темряву Вершників.

Ті, хто торкнувся Каспіана, просто випарувалися, не встигнувши навіть видати свій металевий скрегіт. Я опустилася поруч із демоном. Його груди ледь здималися.

— Елані? — він подивився на мої нові крила, і в його очах на мить з’явилося впізнавання. — Ти... ти згадала?

— Я згадала все, мій принце, — я поклала руку на його рану на грудях. Моя сила потекла в нього, затягуючи рани фіолетовим інеєм. — Тисячу років вони намагалися нас стерти. Пора нагадати їм, що Тінь і Світло неможливо розлучити.

Я підняла голову до неба, де кружляли сотні інших Вершників. Вони зупинилися, відчувши силу, якої не було в цьому світі віки.

— Ви хотіли ключ? — прошепотіла я, і мої очі спалахнули сріблом. — Так ось він. Але ви не зможете його витримати.

Каспіан: 

Біль був дивним. Він не просто різав плоть — він висмоктував саму пам'ять про те, ким я був. Списи Вершників, викувані з чистого ніщо, проходили крізь мої груди, наче крізь туман. Я бачив, як моя кров — густа й темна — змішується з попелом на бруківці мого власного замку.