Розділ 1

Елані:

Сходи вели вниз, у саме черево скелі, на якій стояв замок Аеліс. Тут, глибоко під корінням Дерев Світла, повітря було іншим — воно не пахло медом і квітами. Воно пахло пилом, старою міддю і чимось гострим, від чого мої напівпрозорі крила починали мимовільно здригатися.

Кожен мій крок відгукувався луною, яка здавалася занадто гучною. На моєму зап’ясті мерехтів магічний браслет — єдине джерело світла, яке мені дозволили залишити. Але навіть це слабке сяйво здавалося тут чужим.

— Ти не повинна бути тут, Елані, — прошепотіла я сама собі, але ноги продовжували йти.

Я зупинилася перед велетенськими дубовими дверима, окованими темним металом. На них не було замків — лише печатка у вигляді розбитого серця, запечатана тисячолітнім закляттям Старійшин. Кажуть, що той, хто торкнеться цієї печатки з лихими намірами, миттєво перетвориться на жменю попелу.

Я піднесла руку. Мої пальці тремтіли. Я не мала «лихих намірів». Я просто хотіла, щоб ми вижили.

Коли мої пальці торкнулися холодного металу, печатка не спалила мене. Навпаки — чорні плями на моїх крилах раптом спалахнули болем, і двері... просто відчинилися. Без скрипу, без опору. Наче вони чекали на мене всі ці віки.

За дверима панувала абсолютна темрява. Мій браслет згас, наче хтось задув свічку.

— Хто тут? — мій голос зірвався на писк.

— Світло прийшло до мене саме? — голос пролунав звідусіль і водночас із самої середини моєї голови. — Чи це просто чергова галюцинація від вічної самотності?

Він був низьким, оксамитовим і неймовірно холодним. Від нього по моїй шкірі побігли сироти.

Я викресала іскру магії між пальцями. Слабке блакитне світло вихопило з темряви силует. У центрі величезної зали, прикутий до чотирьох монолітних колон, сидів чоловік. Або те, що колись було чоловіком.

Його торс був оголений, розписаний шрамами, що світилися тьмяним фіолетовим вогнем. Чорне волосся спадало на обличчя, закриваючи очі. Але найстрашнішим було не це. Позаду нього, складені, наче поламані віяла, виднілися велетенські шкірясті крила. Демон.

— Я Елані, — я зробила крок вперед, намагаючись не дивитися на важкі ланцюги, що в'їдалися в його зап’ястя. — І мені потрібна твоя допомога.

Він повільно підняв голову. Коли пасмо волосся відкотилося, я побачила його очі. Вони не були білими чи чорними. Вони були кольору розпеченого срібла. У них не було зіниць — лише нескінченна, холодна порожнеча.

— Допомога? — він видав короткий, сухий смішок. Ланцюги брязнули, змусивши мене здригнутися. — Маленька фея з прозорими крилами прийшла просити допомоги в того, кого її предки замурували тут гнити? Ти хоч розумієш, що я зроблю з твоїм квітучим королівством, як тільки ці кайдани впадуть?

— Вершники Пустоти вже роблять це, — відрізала я, здивувавши сама себе власною рішучістю. — Вони йдуть. Світло фей згасає. Подивися на мої крила!

Я розправила їх, дозволяючи йому побачити чорні плями, що розповзалися по льодистій поверхні. Каспіан (так його називали в легендах) завмер. Його срібні очі звузилися.

— О... — прошепотів він, і в його голосі вперше з’явилася цікавість. — То ти не просто маленька фея. Ти — заражена. Ти вже відчуваєш їхній смак, чи не так? Смак нічого.

Він подався вперед, наскільки дозволяли ланцюги. Я відчула його подих на своєму обличчі — він пахнув грозою та озоном.

— Пустоту неможливо перемогти світлом, Елані. Її можна тільки перетравити. Я можу врятувати твій дім. Я можу стерти цих Вершників на порох. Але ціна тобі не сподобається.

— Кажи, — я підійшла ще ближче. Тепер я бачила кожну лінію на його обличчі. Він був красивим... тією небезпечною красою, яка притаманна хижакам.

— Я не візьму твою душу, мені вона ні до чого, — він посміхнувся, оголивши гострі ікла. — Але мені потрібні твої крила. Не буквально. Ти станеш моїм якорем у цьому світі. Ти віддаси мені право користуватися твоєю магією, а я натомість дам тобі свою силу. Ми будемо зв’язані. Якщо помру я — помреш і ти. Якщо ти злякаєшся і відштовхнеш мою силу — вона спалить тебе зсередини.

Я подивилася на свої руки. Потім на двері, за якими нагорі залишався мій сонячний, але такий беззахисний світ.

— Зв’язані? — перепитала я.

— До останнього подиху, маленька фея. Ну що, потиснемо руки? Тільки обережно... я давно не торкався нічого живого.

Я зробила останній крок і простягнула руку до його ланцюгів. Моя магія спалахнула, зустрічаючись із його темрявою.

Це був початок кінця нашого світу. Або його єдиний шанс.

Каспіан : 

Тисяча років у повній темряві навчили мене одній речі: час — це не ріка, це болото. Ти просто тонеш у ньому, поки твої спогади не стають такими ж сірими, як пил на підлозі цієї в’язниці.

Я чекав на Старійшин. Чекав на їхніх катів. Чекав навіть на смерть. Але я ніяк не очікував, що до моєї камери завітає... це.

Маленька фея. Крихітна, тендітна істота, яка пахла ранковою росою і, чомусь, відчаєм.

Коли вона вперше викресала світло, я хотів закричати. Мої очі, що звикли до вічної ночі, боліли від її чистої магії. Але потім я розгледів її крила. Наполовину мертві, покусані темрявою Пустоти. Ця дівчинка була позначена. Вона була вже не зовсім їхньою, але ще не нашою.

— Зв’язані? — її голос тремтів, але в очах не було того жаху, який я звик бачити в її одноплемінників.

Вона була сміливою. Або неймовірно дурною.

— До останнього подиху, маленька фея, — промовив я, відчуваючи, як всередині мене прокидається щось, що я вважав давно мертвим. Голод. Не той, що в животі, а той, що в самій суті моєї сили.

Вона простягнула руку. Її пальці, тонкі й гарячі, торкнулися холодного заліза моїх кайданів. Це було схоже на удар блискавки.

Я відчув її магію — вона була як джерельна вода, але з гірким присмаком тої самої хвороби, що роз’їдала її крила. Я вчепився в цей потік. Я почав тягнути.