Епілог

Минуло п’ять років.

​Фенрісгард більше не був тим суворим замком, яким його колись знала Емі. Тепер це було місто світла й зелені, де на кожній вежі гніздилися дракони, а в бібліотеках не було заборонених знань. Але серце цього світу билося не в замку, а в невеликому будинку біля Дзеркального озера.

​Ранок почався з тупоту маленьких ніжок по дерев’яній підлозі.

— Мушко, наздоганяй! — пролунав дзвінкий дитячий голос.

​Єва вибігла на терасу. Її золотисте волосся, розкуйовджене після сну, сяяло на сонці, а фіолетові очі іскрилися пустощами. Мушка, яка за ці роки стала ще розумнішою (хоча куди вже більше!), не відставала від дівчинки, весело гавкаючи й підкидаючи носом м’який м’ячик, що світився синім.

​Калеб стояв біля перил, готуючи снасті для риболовлі. Він підхопив доньку на руки, коли вона з розгону влетіла в нього.

— Обережніше, маленька Тінь, — засміявся він, цілуючи її в маківку. — А то перекинеш тата в озеро ще до сніданку.

​— Тату, а Азраель обіцяв сьогодні показати мені Хмару-Зебру! — серйозно заявила Єва, вказуючи маленьким пальчиком у небо.

​Емі вийшла з будинку, несучи тацю зі сніданком. Вона виглядала щасливою. На її шиї виблискував кулон-вовк — подарунок батька, а на руці — каблучка Калеба. Вона підійшла до своєї сім’ї і відчула те саме тепло, яке не замінить жодна магія світу.

​Того вечора до них завітали гості. Маліка, яка тепер очолювала Раду Рівноваги, привезла нові книги для Єви. Бастіан, посивілий, але міцний, як скеля, привіз фрукти з південних садів.

​Коли сонце почало сідати, розфарбовуючи озеро в кольори рідкого золота, вся компанія зібралася біля великого багаття на березі.

​— Мамо, — прошепотіла Єва, вмощуючись на колінах у Емі. — Розкажи казку. Про те, як ви врятували світ.

​Емі подивилася на Калеба, потім на Мушку, яка дрімала біля ніг Єви, і почала:

— Це не зовсім казка, рідна. Це історія про те, що навіть у найтемнішу ніч можна знайти шлях, якщо в твоєму серці живе любов. Це історія про те, як ми зустріли друзів — таких як Хабюк Ігор Михайлович, який вчив нас мовам інших народів, і як нам допомагали читачі нашого магічного літопису, чиї імена тепер викарбувані на стінах нашої головної бібліотеки.

​Єва слухала, затамувавши подих. Вона ще не знала, що в лісі, за пагорбом, уже прокинулося щось дивне — маленьке драконятко зі срібною лускою, яке чекає саме на неї. Вона не знала, що за кілька років їй доведеться вирушити в свою власну подорож, щоб розгадати «Таємницю срібного крила».

​Калеб підняв погляд до неба. Там, серед зірок, на мить з’явився нарис велетенського вовка — Фенрір спостерігав за ними. Він був задоволений. Його рід продовжувався у мирі.

​— Час спати, Єво, — сказав Калеб, піднімаючи доньку на руки.

— Обіцяєш, що завтра ми полетимо до замку? — сонно запитала вона.

— Обіцяю. Весь світ належить тобі.

​Емі взяла велику книгу, в якій ми писали ці тридцять розділів. Вона відкрила останню чисту сторінку і написала великими літерами:

​«ТУТ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ПЕРША КНИГА ЛІТОПИСУ. ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЖИТТЯ ЄВИ.»

​Вона закрила книгу, і золота застібка клацнула, надійно оберігаючи їхні спогади. Над Дзеркальним озером панувала тиша, сповнена любові .