Розділ 26 . Дзеркало вічності та танці вогників

Над горами Півночі розлилося північне сяйво такої краси, якої не пам'ятали навіть найстаріші дракони. Смарагдові, фіолетові та срібні стрічки танцювали в небі, відбиваючись у дзеркальних стінах Фенрісгарда. Замок готувався до Свята Рівноваги — дня, коли світло і тінь зустрічаються як рівні.

​Емі стояла на балконі, спостерігаючи за метушнею внизу. Люди розвішували ліхтарики, які працювали на магії тіні (вони світилися м'яким синім світлом), а колишні маги Академії створювали золоті іскри, що кружляли в повітрі, наче світлячки.

​— Ти знову не спиш, — Калеб підійшов ззаду, накидаючи на її плечі теплу ковдру з хутра сніжного барса. Його голос був ніжним, але в ньому відчувалася легка тривога. — Тобі потрібно відпочивати, Емі. Лікар каже, що малеча всередині тебе дуже чутлива до твоїх емоцій.

​— Я просто відчуваю, що час прискорюється, Калебе, — Емі повернулася до нього, і він побачив у її очах фіолетові іскри, які з’являлися лише під час глибоких магічних процесів. — Сьогодні вночі «Дзеркало Вічності» в підземеллі відкриється. Я маю побачити, що чекає на нашу доньку. Я не хочу, щоб її життя було таким складним, як наше.

​Вони спустилися в найглибший зал замку, де за масивними дверима, запечатаними символом Фенріра, знаходилося озеро з живої ртуті — Дзеркало Вічності. Тільки прямий нащадок Тіней міг змусити цю воду показати майбутнє.

​Маліка вже чекала там. Вона тримала в руках чашу з настоєм сон-трави та гірського кришталю.

— Емі, пам'ятай: майбутнє — це не вирок, а лише один із шляхів. Не лякайся того, що побачиш.

​Емі опустилася на коліна біля сріблястої поверхні. Мушка, яка відчувала урочистість моменту, тихо сіла поруч, притиснувшись до її боку. Калеб поклав руку Емі на плече, створюючи захисний контур світла.

​Емі торкнулася пальцем поверхні ртуті. Вода пішла колами, і замість зали підземелля в дзеркалі з'явилися образи.

​Вона побачила дівчинку. На вигляд їй було близько шести років. У неї було довге золотисте волосся, як у Калеба, але очі... очі були глибокого фіолетового кольору, як у Емі та Фенріра. Дівчинка бігла по полю срібних квітів у Долині Пробудження. За нею летів маленький дракончик, зовсім молодий, чия луска переливалася всіма кольорами веселки.

​— Дивись, тату! Я знайшла сонячний камінь! — пролунав сріблястий сміх дівчинки.

​Потім образ змінився. Емі побачила свою доньку вже дорослою. Вона стояла на вершині Фенрісгарда, але вона не тримала в руках меч. У її руках була книга — та сама, яку ми пишемо зараз. Вона була вчителькою. Вона розповідала тисячам студентів про те, як колись двоє людей змінили світ силою свого кохання.

​— Вона щаслива, — прошепотіла Емі, і сльози покотилися по її щоках. — Калебе, вона в безпеці. Вона не знає війни.

​Але раптом поверхня дзеркала потемніла. З'явилася тінь — далека, нечітка, яка нагадувала золоту маску Академії. Але тінь не змогла наблизитися до дівчинки. Вона просто розчинилася, зустрівшись із сяйвом кулона-вовка на її шиї.

​Коли Емі розплющила очі, озеро ртуті знову стало спокійним. Вона була виснажена, але її серце співало.

​— Вона буде величнішою за нас обох, — сказав Калеб, допомагаючи їй піднятися. — Вона буде символом нового світу.

​Вони повернулися на площу якраз до початку Свята Рівноваги. Мушка першою вискочила в центр кола, де люди почали танцювати під звуки старовинних флейт. Це був дивовижний танець: пари складалися з колишніх ворогів, які тепер були друзями. Азраель літав низько над замком, випускаючи в небо не вогонь, а срібний пил, який повільно опускався на плечі людей, даруючи їм солодкі сни.

​Емі та Калеб вийшли до народу. Всі замовкли.

— Сьогодні ми святкуємо не перемогу в битві, — голос Емі був чистим і впевненим. — Ми святкуємо перемогу життя над забуттям. Фенрісгард — це ваш дім. І дім для ваших дітей. Нехай це світло і ця тінь завжди крокують поруч, оберігаючи вашу рівновагу.

​Люди вибухнули радісними вигуками. Калеб підхопив Емі і закружляв її в легкому танці. У цей момент вони не були королем чи королевою — вони були просто щасливими майбутніми батьками.

​Тієї ночі Мушка отримала свій власний подарунок — маленьку м'яку ковдру, вишиту золотими нитками, яку їй подарували діти зі школи. Вона згорнулася на ній біля каміна в покоях Емі та Калеба, і її муркотіння було схоже на тиху пісню перемоги.

​— Залишилося зовсім трохи, — прошепотіла Емі, засинаючи на плечі Калеба. — Скоро ми почуємо її ім'я.