Розділ 24 . Срібний світанок та сади відродження

Минув місяць з того дня, як золотий попіл Соляріса вкрив Північні гори. Фенрісгард, колись сувора фортеця тіней, перетворювався на щось зовсім інше. Тепер це було місто-маяк. Люди з усіх усюд — колишні в'язні Академії, зневірені вершники та прості селяни, чиї домівки спалила війна — тягнулися сюди, як до єдиного джерела істини.

​Емі стояла на головній площі, спостерігаючи, як Калеб разом із Бастіаном та групою колишніх золотих лицарів допомагають зводити першу будівлю Університету Рівноваги. Це не була холодна будівля з мармуру; вона росла прямо зі скелі, переплітаючись із корінням дерев, які Емі пробудила за допомогою магії саду Крижаних Квітів.

​— Ти знову занадто багато працюєш, — пролунав ніжний голос Маліки. Вона підійшла до доньки, тримаючи в руках кошик із лікувальними травами.

​Емі всміхнулася, погладжуючи свій живіт, який вже став трохи помітнішим.

— Я просто не можу повірити, що це відбувається насправді, мамо. Що ми можемо просто... будувати.

​— Це найважча магія з усіх, — Маліка поправила пасмо сріблястого волосся Емі. — Руйнувати легко, а от дати кореню силу пробити камінь — це потребує терпіння.

​Того вечора Калеб повернувся до їхніх покоїв втомлений, із запахом хвої та свіжої землі на руках. Він знайшов Емі біля великого вікна, де вона вичісувала Мушку. Маленька героїня після битви стала справжньою знаменитістю в замку; її частували найкращими шматочками, а вона гордо носила на шиї маленький срібний медальйон із гербом Фенрісгарда.

​— Ми закінчили східне крило, — сказав Калеб, сідаючи на підлогу біля її ніг і кладучи голову їй на коліна. — Завтра прибуде перша група дітей. Вони сироти війни, Емі. Багато з них мають дар, але вони бояться його. Вони думають, що магія — це лише біль.

​— Ми навчимо їх іншому, — Емі почала м'яко перебирати його волосся. — Ми навчимо їх, що світло не має сліпити, а тінь — не має лякати. Що справжня сила — у тому, щоб втримати рівновагу між ними.

​Калеб заплющив очі, насолоджуючись її дотиком.

— Знаєш, сьогодні я бачив Азраеля. Він грався з Драконами Порожнечі біля озера. Він більше не випускає чорне полум'я. Тепер його подих пахне дощем. Він теж змінився.

​Але навіть у мирі були свої виклики. Потрібно було створювати нові закони, налагоджувати торгові шляхи та, найголовніше, зцілювати землю.

​Через тиждень Емі та Калеб вирушили у свою першу мирну мандрівку на Азраелі. Вони летіли не як воїни-завойовники, а як сіячі. Емі тримала в руках сумку з насінням магічних рослин із саду Фенрірв, а Калеб спрямовував енергію свого кільця, щоб зігріти промерзлу землю в долинах.

​Вони спустилися в одну з долин, яка найбільше постраждала від вогню Соляріса. Там була пустка. Чорна, випалена земля, де не співали птахи.

​— Тут нічого не виросте ще сто років, — прошепотів Калеб, сходячи з дракона.

​— Подивимося, — Емі опустилася на коліна і притиснула долоні до чорного попелу.

​Вона заплющила очі. Вона не кликала вовків тіні. Вона кликала пам'ять землі про весну. Калеб підійшов ззаду, поклав руки на її плечі і передав їй своє тепле, сонячне світло.

​Разом вони створили потік енергії, який просочився глибоко під землю. І сталося диво: з-під попелу почали пробиватися перші пагони. Вони не були зеленими; вони були сріблясто-блакитними, що світилися в сутінках. Це була нова флора — квіти надії, що могли рости навіть на попелищі.

​Мушка зіскочила з Азраеля і почала радісно гасати серед нових квітів, здіймаючи хмаринки пилку, що виблискував, як маленькі зірки.

​— Ми назвемо цю долину Долиною Пробудження, — сказала Емі, підводячись. Вона виглядала втомленою, але її очі сяяли.

​Вночі вони розбили табір прямо під відкритим небом. Азраель згорнувся кільцем навколо них, захищаючи від нічної прохолоди. Вони вечеряли простою їжею, ділячись планами на майбутнє.

​— Емі, — Калеб раптом став серйозним. Він дістав з-за пазухи невеликий пакунок. — Я хотів віддати це тобі пізніше, коли ми збудуємо наш будинок біля озера... але я відчуваю, що зараз — правильний момент.

​Він розгорнув тканину. Там була каблучка, але не магічна, не бойова. Вона була виготовлена з простого срібла, інкрустована маленьким кусочком бурштину, в якому застигла сонячна іскра.

​— Це належало моїй матері, — прошепотів він. — Батько хотів її знищити, але я сховав її, коли був ще дитиною. Я хочу, щоб ти носила її як знак того, що наше кохання — це єдине, що насправді має значення. Не королівства, не битви, а просто ти і я.

​Емі дозволила йому надіти каблучку на свій палець. Вона ідеально підійшла.

— Я кохаю тебе, Калебе. Більше за саме життя.

​Вони заснули під шепіт молодих дерев, що росли навколо. Це був перший раз за довгі роки, коли нікому з них не снилися кошмари. Їм снився сміх маленької дівчинки з фіолетовими очима та світлим волоссям, яка бігала по травах Долини Пробудження.

Дорогі читачі !

Ця маленька дівчинка, майбутня донька 

Емі і Калеба 

Придумайте їй ім' я 

Яке ім'я мені сподобається я скажу в епілозі 

І ім'я читача також.