Розділ 22 . Туман забуття та золота клітка

Після перемоги над Сонцепоклонниками Фенрісгард став схожим на вулик. Повстанці з усіх куточків світу почали прибувати до Розлому Душ. Але разом із доброю славою прийшла і нова, невидима загроза.

​Рада Академії, зрозумівши, що силою Емі та Калеба не здолати, звернулася до найтемнішого розділу своєї магії — «Закляття Повної Обливи».

​— Вони хочуть стерти нас, — Маліка стояла в центрі головної зали, тримаючи в руках дзеркало, що показувало рух магічних потоків. — Не вбити фізично, а викреслити з пам’яті людей. Якщо люди забудуть, за що ми боремося, армія просто розійдеться. Емі знову стане просто "лісовою дівчинкою", а Калеб — зниклим безвісти дезертиром.

​На замок почав спускатися дивний золотистий туман. Він не був холодним, він пахнув квітами та спокоєм, викликаючи бажання просто заснути і забути про всі тривоги.

​Емі відчула це першою. Вона сиділа в бібліотеці, коли раптом спіймала себе на думці: «А хто такий Фенрір? І чому я тут?»

​Вона злякано подивилася на свої руки. Кільце Тіней почало тьмяніти.

— Калебе! — крикнула вона, але її голос звучав  невпевнено.

​Калеб увійшов до кімнати, але його погляд був блукаючим.

— Емі... дивне відчуття. Мені здається, я маю бути в Академії. Там на мене чекає батько. Навіщо ми в цих горах? Тут так холодно...

​Це було найстрашніше випробування. Ворог був усередині їхніх власних думок.

​— Ні! — Емі підбігла до нього і міцно схопила за обличчя. — Подивися на мене! Ти зрадив Академію заради мене! Ми врятували мою маму! Ти обіцяв мені будинок біля озера!

​Калеб кліпав очима. Його пам’ять боролася з магією туману.

— Будинок... так. Але це було так давно. Чи це був сон?

​В цей момент Мушка, яка відчула небезпеку, зробила те, чого ніхто не очікував. Вона підбігла до «Книги Тіней», яка лежала відкритою на столі, і почала швидко-швидко шкрябати лапкою по сторінці з описом зцілення. З книги вирвався сніп іскор — тих самих, якими зцілювали Мушку. Ці іскри були заряджені чистою вдячністю, а вдячність — це єдина сила, яку не може стерти забуття.

​Іскри торкнулися Емі та Калеба. Туман навколо них миттєво розсіявся.

​— Я пам’ятаю... — Калеб важко дихав, притягуючи Емі до себе. — О боже, я ледь не забув твої очі.

​— Нам потрібно діяти швидко, — Емі вибігла на балкон. Весь замок був оповитий золотим туманом. Люди внизу стояли нерухомо, їхні обличчя ставали пустими. — Якщо ми не зупинимо джерело закляття, за годину Фенрісгард стане замком привидів.

​Джерело було на півдні — гігантська куля «Ефіру Забуття», яку Рада Магістрів підняла на високій вежі своєї тимчасової стоянки біля підніжжя гір.

​— Азраель не зможе летіти в тумані, він засне в повітрі, — сказав Калеб. — Нам потрібен інший шлях.

​— Шлях Крові, — Маліка з’явилася поруч. — Емі, ти маєш використати Сутінковий Клинок, щоб розрізати сам простір. Це небезпечно, ти можеш загубитися між світами. Але це єдиний спосіб опинитися біля кулі миттєво.

​Емі подивилася на Калеба.

— Ми підемо разом. Твоє світло не дасть мені загубитися в порожнечі між кроками.

​Вони взялися за руки. Емі підняла меч і з усієї сили вдарила по повітрю перед собою. Тканина реальності розійшлася, відкриваючи прохід у темне «нікуди». Вони зробили крок.

​Вони опинилися прямо на вершині ворожої вежі. Перед ними пульсувала золота куля, наповнена шепотом мільйонів забутих слів. Навколо кулі стояли три Магістри Ради в масках.

​— Ви?! — один із них відсахнувся. — Ви не могли вирватися! Ваша пам’ять мала згоріти!

​— Наша пам’ять — це не просто картинки в голові, — Емі зробила крок вперед, і за нею потягнулися шлейфи живої тіні. — Це шрами на серці. А їх неможливо вилікувати забуттям.

​Магістри вдарили магією світла, намагаючись відштовхнути їх від кулі. Але Калеб виставив свій меч, і енергія Серця Півночі створила навколо них непроникний кокон.

​— Тепер, Емі! — крикнув він.

​Емі встромила Сутінковий Клинок прямо в центр кулі Забуття.

Замість вибуху стався сплеск емоцій. Тисячі спогадів — щасливих, сумних, болючих — хлинули назад у світ. Туман над Фенрісгардом миттєво перетворився на чисту воду, що випала дощем.

​Магістри Академії впали, зломлені власною магією, яка повернулася до них.

​Емі та Калеб повернулися до замку втомлені, але переможці. Люди внизу обіймалися — вони знову пам’ятали, хто вони і за що борються.

​Тієї ночі, сидячи біля каміна, Емі дивилася на Мушку, яка гордо вмивалася після своєї допомоги.

​— Ти врятувала нас, маленька, — прошепотіла Емі.

​Калеб підійшов і обійняв її ззаду.

— Вони намагалися стерти наше минуле, Емі. Але вони не розуміють: ми боремося не за те, що було. Ми боремося за те, що буде.