Розділ 17 . Фенрісгард - обитель тіней та відлуння минулого

Коли колона Тіньового Легіону нарешті вийшла до краю Розлому Душ, усі затамували подих. Навіть Азраель зупинився, випустивши з ніздрів важку хмару пари. Перед ними, посеред бездонної прірви, на гігантському піку з чорного обсидіану височів Фенрісгард.

​Це не була звичайна фортеця. Замок здавався живою істотою: його вежі, гострі, як вовчі ікла, прошивали низькі хмари, а стіни, виткані з чорного льоду та магії Тіні, пульсували ледь помітним фіолетовим світлом. Навколо замку кружляли не птахи, а духи стихій, оберігаючи сон свого господаря.

​— Батьківщина твого батька, — прошепотіла Маліка, і в її очах заблищали сльози. — Тут ми були щасливі, Емі. Поки сонце не вирішило, що ми надто яскраві для цього світу.

​До входу в замок вів тонкий крижаний міст, що висів над безоднею. Він здавався крихким, але Емі відчувала, що він міцніший за будь-яку сталь Академії.

​— Я піду першою, — сказала Емі, роблячи крок на міст.

​— Тільки з тобою, — Калеб перехопив її руку. Його пальці міцно сплелися з її пальцями. Кільця на їхніх руках почали видавати низький, вібруючий звук, що зливався з гулом вітру.

​Коли вони ступили на міст, простір навколо них здригнувся. Холод перестав бути ворогом — він став захисником. Але щойно вони підійшли до головної брами, прикрашеної гігантським барельєфом вовка, шлях їм перегородила стіна чорного полум'я.

​— Замок відчуває твою кров, Емі, — промовив Калеб, закриваючи її собою, коли полум'я зметнулося вгору. — Але він також відчуває мою. Для нього я — вершник світла. Загарбник.

​— Ні, — Емі виступила вперед, торкаючись чорного полум'я. Воно не обпекло її — воно було лагідним, як тепла вода. — Ти мій вибір, Калебе. А мій батько ніколи не йшов проти волі своєї крові.

​Вона приклала закривавлену долоню до очей кам’яного вовка. Брама видала звук, схожий на глибокий подих, і повільно розчинилася, впускаючи їх у великий зал.

​Всередині панувала велична тиша. Стіни були прикрашені гобеленами, що зображували історію світу, якої не вчили в Академії. Тут дракони були друзями людей, а тіні — не злом, а ковдрою для втомлених.

​— Дивись, — Калеб вказав на центр залу.

​Там, на високому постаменті, висіли обладунки. Великі, темні, прикрашені хутром срібного вовка. А поруч у камінь був встромлений меч — «Сутінковий Клинок».

​Щойно Емі наблизилася до меча, зал наповнився примарними постатями. Це була магічна ретроспекція — відлуння тієї самої ночі. Емі побачила високого чоловіка з довгим темним волоссям і такими ж фіолетовими очима, як у неї. Фенрір. Він тримав на руках немовля, загорнуте в біле хутро. Маліка стояла поруч, її обличчя було спотворене болем.

​— «Вони вже біля воріт, Маліко», — голос примарного Фенріра пролунав так чітко, ніби він стояв поруч. — «Я затримаю їх. Ти маєш піти таємними стежками. Наша донька... вона — майбутнє. Вона повернеться сюди, коли сонце згасне».

​Емі бачила, як Фенрір виходить на міст, як сотні золотих вершників нападають на нього. Вона бачила, як Магістр Оклі — батько Калеба — завдає підступного удару в спину, коли Фенрір намагався захистити відхід своєї сім’ї.

​Калеб здригнувся, бачачи жорстокість свого батька. Він упав на коліна, опустивши голову.

— Прости мене, Емі... Прости за те, що я нащадок вбивці твого батька. Я не знав... я не знав, що він був таким.

​Емі підійшла до нього і підняла його обличчя своїми руками.

— Ти не твій батько, Калебе. Ти — той, хто повернув мене сюди. Ти той, хто зруйнував в'язницю моєї матері. Твій борг сплачено твоїм серцем.

​Вона повернулася до меча і впевнено стиснула його руків'я. Чорне полум'я охопило її руки, але це була сила, а не руйнування. Меч легко вийшов із каменю, наче чекав на цей момент вісімнадцять років.

​Ніч у Фенрісгарді була чарівною. Тіньовий Легіон розселився у нескінченних залах замку. Вперше за довгий час люди спали в теплі та безпеці. Дракони відпочивали у величезних печерах під замком, де текла підземна лава, зігріваючи камінь.

​Емі та Калеб стояли на найвищій вежі замку, дивлячись на снігопад. Кільця на їхніх руках тепер світилися постійним, спокійним світлом. Вони більше не були ворогами, не були втікачами. Вони були володарями Півночі.

​— Тут ми почнемо все заново, — прошепотіла Емі, притискаючись до грудей Калеба. Його серце билося рівно і впевнено. — Ми навчимо цих людей битися не з ненависті, а заради захисту.

​— Я бачив бібліотеку внизу, — посміхнувся Калеб, перебираючи її волосся. — Там тисячі сувоїв про древню медицину і магію зцілення. Мушка... вона буде першою, кого ми вилікуємо тут. Я знайду спосіб, Емі. Обіцяю.

​Емі підняла на нього очі, повні кохання.

— Ти — мій лицар тіней. Найкращий вершник, якого коли-небудь бачило це небо.

​Калеб нахилився і поцілував її — цей поцілунок був тривалим, як сама зима, і солодким, як перемога. У цю мить весь світ за межами Фенрісгарда перестав існувати. Були тільки вони, тихий шепіт снігу та Азраель, що спав поверхом нижче, задоволено пихкаючи вогнем уві сні.

​— Емі... — Калеб зупинився на мить, дивлячись їй в очі. — Що б не сталося завтра... я буду поруч. Навіть якщо весь світ піде війною на цей замок.

​— Вони прийдуть, — серйозно відповіла вона. — Рада Академії не залишить нас у спокої. Але тепер ми вдома. А вдома і тіні допомагають своїм господарям.

​Раптом з темряви коридору почувся тихий звук. Це була Маліка. Вона несла стару книгу в чорній палітурці — ту саму «Книгу Тіней Фенріра».

​— Розділ про минуле закрито, діти мої, — сказала вона, кладучи книгу на кам'яний стіл. — Але завтра ми відкриємо розділ про майбутнє. Тут написано, як пробудити Великих Драконів Півночі. Нам потрібна армія, яку не зупинить жоден золотий вершник.

​Емі подивилася на книгу, потім на Калеба. Вони знали, що попереду ще багато випробувань, але цієї ночі, у Фенрісгарді, вони вперше відчули справжній смак свободи.